Поруч із Юрієм Яновськимнайміцніший (хоч і протилежний йому стилем) белетрист молодшої, другої пореволюції, генерації, яка родилась уже в 20 столітті і виявила себе тільки вдругій половині 1920-х років. Закоханий (хоч анітрохи не засліплений своєюлюбов'ю) спостерігач сучасного йому життя і людини, Сенченко створив собі власнестильове обличчя, поєднуючи зрілий реалізм із романтизмом, ліричний струмінь ізсатирою і гумором. Іван Сенченко родився1901 року в селі Натальївка (Шахівка) біля Червонограда на Полтавщині. Його батькоЮхим, деклясований через малоземелля селянин, був однаково і людиною села, ілюдиною міста, працюючи в Червонограді чорноробочим, садівником, білетеромкінотеатру, церковним регентом тощо. Іван Сенченко закінчив сільську і вищупочаткову школу, а потім учителював у своїх рідних місцевостях. Учився вХарківському університеті (тоді ХІНО), працюючи водночас в редакціях харківськихгазет і журналів. Хвильовий перший оцінив як слід талант Сенченка, залучив його доВАПЛІТЕ і до найближчої співпраці в очолюваних ним журналах «ВАПЛІТЕ» (1927),«Літературний ярмарок» (1929), «Пролітфронт»(1930). У своїх кращих творах («Історіяоднієї кар'єри» та інші оповідання, Харків, ДВУ, 1926, с. 78; «Подорож доЧервонограда» — журнал «ВАПЛІТЕ», 1927, ч. 5, с. 78 — 117; «Червоноградськіпортрети» — «Літературний ярмарок», лютий 1929, кн. З, с. 94 — 152; «Дубовігряди», 1928) Сенченко увів у літературу свій Червоноград, немов Гоголь —Миргород. Про Червоноградщину, — пише жартома Сенченко, — «при всій найбільшійохоті тяжко щось сказати, крім: я люблю тебе безотвітною любов'ю». Ця конкретна«омісцевлена» любов та майстерство письменника створили образи фізично сильних(мов у Рубенса) і характерних людей — бідних і заможних селян, вантажників імельників, торгівців, робітників і всяких людей сільської і міської провінції, щопісля скасування політики військового комунізму в умовах непівської відносноїгосподарчої свободи опинилися в ролі творців своєрідного соціяльно-економічногоренесансу України. Сенченкова Червоноградщина, на плодючих рівнинах якоїперехрестились залізниці Харків — Херсон, Полтава — Донбас, — дає в його творахсвіжий посмак того дужого господарчо-творчого розгону, який могла б дати Україна вумовах хоч трохи тривалішої і бодай часткової свободи від помпи колоніялізму ісклерози бюрократизму. Деякі з червоноградських портретів Сенченка нагадують своєюпідприємчивістю людей американського заходу, а при тому всьому лишаються вонигоголівсько-українською людиною в творах Сенченка, яким не бракує ні речевости йсоковитости реалізму, ані романтичного ліризму, приперченого найтеплішим гуморомчи гострим сарказмом. Пізніше нахил до гумору проявився в Сенченка також у йогоісторичній повісті «Чорна брама», що дечим нагадує «Коля Бруньйон» РоменРолляна. Оповідання Сенченка 1923 — 1925років у час його початкування в спілці селянських письменників «Плуг» (Оповідання,Харків, ДВУ, 1925, с. 184) були неприкметні. Перехід Сенченка з масового «Плугу»до елітарної Вапліте (1925) супроводився його швидким ростом як белетриста йесеїста, а вслід за тим і нападками на нього партійної критики, на які Сенченкоумів відповідати літературно-публіцистичнимконтрударом. Особливий гнів упав наСенченка після появи його славетної сатири «Із записок» (жур. «ВАПЛІТЕ», 1927, ч.1, стор. 3 — 11; також окреме видання в бібліотеці Вапліте), яку він назвав водному місці також «Холуєві записки». Червоно-малоруська критика поспішиларозшифрувати образ Великого Холуя як «пролетарську літературу» і саму КП(б)У —підвладні верховному Пієві («Пій — все суще над нами»). Насправді Сенченків образХолуя — вичерпно всеосяжний для всіх тих покірних і жорстоких слуг усякогодеспотизму й диктатури, що живуть за принципами, які формулює в своїх запискахХолуй: слухняність, покора, мовчання, пресмикання, а також: боятись сильнішого —безжально бити слабшого, підставляти обличчя під плювки, бути (охоче) ослом, нехвилюватись, не думати, триматись єдиномислія, дивитись у очі Пієві («його очі —ваші очі»), дивитись у рот Пієві («його слова — ваші слова»), зневажати і бити(маючи «за спиною всемогущого Пія») всіх нащадків Прометея, в тому числі й рідногобатька... Нещадний гарапник Сенченкового«Холуя» врізав по обличчі українське і всесоюзне холуйство саме в час, коли воноставало основою соціяльно-політичної системи СРСР і коли ще не всі знали, що вМоскві вже народився новий всемогучий Пій — Сталін. Враження від цього твору, щопідноситься до рівня сатиричних шедеврів Салтикова-Щедріна і світової сатири, буловелике. Цікаво, що київська «Літературна газета», яка в чч. 7 і 12 за 1927 рікпросто впала була в гістерику і називала «Холуєві записки» безприкладним наклепомна «пролетарську» літературу і членів КП(б)У, через тридцять років вмістила всвоєму числі за 4 липня 1958 без жадного жарту (бо ж до 40-річного ювілею КП(б)У!)ліричний вірш львівського молодого поета Дмитра Павличка «Партія — очі мої», вякому просто повторені формули «Холуєвих записок»: Партія — очімої! Партія — мова моя! . . . . . . . . . . . . . Йде Україна — зорямоя. Партія — серце її! Ум її —партія! Така просто головокрутнаметаморфоза образу, наскрізь сатиричного своєю суттю, природою, формою, функцією,на образ ліричний — сталася наслідком тридцяти років «культу особи». Та парадокс утому, що Павличко родив цей гімн холуя вже після «ліквідації культу особи», коли,властиво, Сенченкові мусіли б дати премію за «Холуєві записки». Замість того достарої кривди Сенченка, побитого колись за свій оригінальний твір, добавилась ще йдруга — плагіят! Його обікрали, та ще й таким способом! А його самого змусилиписати в стилі «соціялістичного реалізму» твори, в яких він такий само сірий іскучний, як і всі інші 500 українських радянських письменників, серед яких підсірим покривалом соцреалізму вже не відрізниш таланту відбездарности.
ЮрійЛАВРІНЕНКО Українське слово. — Т. 2. — К.,1994.
