Грушевський Михайло - краткая биография

М. С. Грушевський
 
АВТОБІОГРАФІЯ, 1926р.
 
      Я походжу з давньої (звісної зХVІІІ в.), але бідної духовної родини Грушів, пізніше Грушевських, що загніздиласяв Чигиринськім повіті.
      Були се переважнодячки, паламарі, але дідові мойому Федорові вдалось дійти священства і перейти підКиїв, до села Лісників, і се помогло батьку мойому Сергію вийти на дорогу, хоч вінрано зіставсь сиротою, але завдяки енергії й здібностям осягнув вищу освіту й, непринявши священня, віддався діяльности педагогічній, був спочатку "професором" всемінаріях переяславсько-полтавській і київській, потім директором народніх шкілна Кавказі, а бувши автором одного популярного в Росії підручника слов'янськоїмови, не тільки міг забезпечити нам, дітям, можливість, не журячись за хлібомнасущним, віддаватися науковій роботі замолоду, а й зіставив по собі доситьзначний маєток — в значній части призначений ним знов-таки на ціли гуманітарні(стипендії й школу). Мати — Глафіра Опокова (recte* (*Правильно — лат.) Опоцкевич)— походила з широко розгалуженої в полуднево-західній Київщині священичої родини.Я був їх старший син, роджений 17 вересня ст. ст. 1866р. в Холмі, де батько бувтоді (дуже коротко) учителем "греко-уніятської" гімназії. Виростав на Кавказі,куди батько перейшов в 1869р.: в Ставрополі (1870-8), потім Владикавказі, зрідказвідуючи Україну. Одначе, під впливом оповідань батька, що заховав теплеприв'язання до всього українського — мови, пісні, традиції, в мені рано збудилосяй усвідомилося національне українське почуття, піддержуване книжками, тими рідкимипоїздками на Україну, що малювалася тому в авреолі далекої "вітчини", і контрастомчужеплеменної й чужомовної "чужини". Рано набравши охоти до читання, позбавленийдитячого товариства, відірваний від грунту, я виростав серед мрій і фантазій,замкненим в собі відлюдком. В тифлиській гімназії, куди віддано мене в р. 1880, яз запалом читав все, що міг дістати з історії: історії літератури й етнографіїУкраїни, і, скріпивши книжними джерелами те знання української мови, яке виніс здому, став пробувати свої сили в белетристиці — прозі і віршах. 1884р. вислав яперший транспорт сих своїх проб пера Ів. Сем. Левицькому-Нечую, якого адресувичитав в Очерках історії укр. літератури Петрова. Заохочений ним, я далі працювавнад виробленням своєї мови й белетристичного хисту; з сих часів надруковані булимої оповідання: "Бех-аль-Джугур", написане на поч. 1885р. під впливом справозданьз тодішньої Суданської кампанії, підогрітих близшими — кавказькими вражіннями(друк. в "Ділі", літом 1885р.) і "Бідна дівчина" — написане на тлі близьких мені збатьківських оповідань обставин сільського учительства (вони передруковані взбірці моїх оповідань, тим часом видруковані против моєї волі й відомости першіпроби з 1884р. не були в нім повторені). Моєю мрією в тих часах стає зробитися зчасом українським літератом, видавцем і — ученим. Українознавство являєтся длямене будучою спеціяльністю, лише я вагався, з котрого боку підійти до нього: чивід славистики, чи від історії. Монографії Костомарова, Записки о Южной РусиКуліша, Збірники Максимовича і Метлинського, Історія Січи Скальковського, Історіяслов'янських літератур Пипіна, перші річники Київ. Старини, перечитані мною в pp.1881—5, послужили провідними нитками моїх інтересів і планів. Нарешті історія берегору над славистикою; полєміка про початки Руси, ріжні теорії княжої Руси,полєміка слов'янофілів з западниками, теорії початків козацтва, не кажучи проспори українофілів з централистами, оборону і заперечування прав українськоїлітератури і національного розвитку викликали в мені, гімназисті V — VII класи,велике зацікавлення. Я читав з сеї сфери багато, виробляючи собі з сеї літератури,без чужого проводу (між учителями чи знайомими в Тифлісі не було кому дати в сійсфері), певні провідні ідеї історії, і, збіраючися в університет, розпоряджавсолідним запасом знання фактичного ітеоретичного.
      Тим сильніше мріяв я, якскоріше попасти до Київа, що представлявся мені огнищем української наукової йлітературної роботи; але батько, боячися мого українського запалу, а настрашенийтодішніми студентськими "історіями", довго не годився на се, і дав згоду, тількизв'язавши мене обіцянкою, що я не буду брати участи в ніяких студентських гуртках.Ті роки, 1886—90, коли проходив я університетський курс (на філологічномуфакультеті), належали до сумних часів російських університетів, і київський неробив між ними виїмку. На перший план висунено класичну філологію, все иншезіпхнено на другий план, обкраєно і обмежено загальними курсами; сі виклади небагато могли дати по тім, що приносив з собою добре розвинений і обчитаний вякійсь спеціяльности гімназіст. Семінарії поставлени були незвичайно слабо.Система нагінок за всякою вільнішою гадкою зі сторони уряду й власнихчорносотенців витворяла задушливу атмосферу. Найбільша окраса тодішньоїукраїнської науки проф. Антонович робив вражіння чоловіка утомленого симинагінками; він ухилявся від близших зносин з студентами й все більше відсувавсявід історії в "спокійніші" як на ті погані часи сфери археології, історичноїгеографії, нумізматики.
      Перші рокиуніверситету я віддав праці в семінаріях (практич. заняттям) і викладам; з тихсемінарійних праць була видрукувана потім одна (писана 1887p., а кілька разівпотім перероблена): "Южно-русские господарскіе замки в половине XVI века" — мояперша історична "праця" (перед тим було кілька історичних і історико-літературнихстатей і рецензій в журналах і газетах — вони вказані в покажчику "НауковогоЗбірника" 1906р.). З курсів і приватної лєктури на розвій мого науковогосвітогляду й інтересів мали особливо курси й праці з сфери суспільної економії,економічної історії, археології, державного права й історії права. На третім курсія взявся до більшої праці на предложену факультетом (проф. Антоновичем) тему:"История Киевской Земли от смерти Ярослава до конца XIV века". Праця дісталазолоту медаль, і я був зіставлений при університеті професорським стипендистом покатедрі руської історії. Се була вже робота досить дозріла: викінчена в 1890 роцій потім видана (Київ, 1891, ст. XVI—520), вона викликала дуже похвальні відзиви внаукових сферах, і на її підставі пізніше я був предложений кандидатом на катедруісторії у Львові.
      Під кінецьуніверситетського курсу я почав більше зближатися з людьми, бував в літературних іполітичних українських кружках молодіжи, займався їх організацією, читав в нихвиклади, брав участь в заграничних українських виданнях (Правді й Зорі), вукладенню перших книжок Записок Наукового тов. імени Шевченка. Перша книжка їх,випущена 1892р., була розпочата моєю статтєю: Громадський рух на Вкраїні-Руси вXIII віці. В українських кругах Київа, де обертався я, прив'язували тоді великезначіння реформі Товариства ім. Шевченка, ждали помочи зі сторони Поляківукраїнському культурному й освітньому рухові по т. зв. "угоді" українськихнародовців Галичини з правительством. З початком 1891р. проф. Антонович,вернувшися з подорожі в Галичину, розповів мені про план катедри українськоїісторії на львівськім університеті: сю катедру пропоновано проф. Антоновичу, алевін не хотів брати на старі плечі сього тягару, й рекомендував мене. План сей бувприйнятий мною з ентузіязмом, з огляду на те значіння, яке надавалось тоді вкиївських українських кругах галицькому рухові: Кияне сподівалися сотворити вГаличині всеукраїнське культурне огнище, літературне й наукове, працеюписьменників і учених всеї України, і здобутками його проломити систему заборониукраїнського слова й національности в Росії, підняти в ній національний рух іт.д.
      Та що заснування катедри українськоїісторії зіставалося в сфері планів і навіть пішло в проволоку, треба було думатипро дальші стадії академічного стану, і я ладився до магістерського іспиту(зданого в 1893р.) та працював над магістерською дісертацією. Тема — піддана менітим же В. Б. Антоновичом — була вибрана досить нещасливо. Прийшлося вложити масупраці, щоб зробити з неї щось відповідне, і хоч в результаті вийшла книга доситьцінна (хоч і дуже спеціяльна) з дуже мало обробленого поля суспільно-національноїісторії Поділля XIV—XVIII в.в. (Барское старовство. Исторические очерки, К. 1904),і два томи актових матеріялів Архив Юго-Зап. России, ч. VIII, т.т. І і II, виданихразом з працею, але результати роботи розмірно до вложеної в неї праці були доситьневеликі, і треба було великого завзяття, щоб не кинути сеї роботи серед дороги.Щоправда, дуже тверда школа архивальної роботи, яку я мусів для неї перебути, —сотки переглянених актових книг, робота в архивах Київа, Варшави, Москви не пішламарно і віддала свої услуги мені потім.
      Вмаю 1894р. я оборонив ту працю, як дісертацію на степень магістра, a 1/IV того жроку "цісарським рескриптом" була заснована на львівським університеті катедра"Всесвітньої історії з спеціяльним оглядом на історію Східної Европи" (так зміненопервісний план заснування катедри української історії, а тодішній магістр Гаучмотивував сю зміну тим, що українська історія не може уважатися конкретною наукою— ruthenische Geschichte ist keine konkrete Wissenschaft), і тоді ж на сю катедруіменовано мене (офіціяльну пропозицію було зроблено рік скорше). Докінчуючивидання дісертації й актів (останні глави дісертації й II том актів вийшли літом1894p.), треба було забратися заразом до приготовлення курсів викладів. Я кинувсяв сю роботу з молодечим завзяттям, не передчуваючи ще тих розчарувань і трудногоположення, яке чекало мене в Галичині. За приїздом моїм до Галичини слідом умерпроф. Огоновський, і на мене спало, так сказать, наукове представительствогалицької України. Окрім університетських курсів, які мусіли забирати на першихроках дуже багато часу, я повів публичні виклади, взявся за організацію науковоїроботи в недавно зреформованім, але зовсім ще не виведенім на наукову дорогуНауковім Товаристві імени Шевченка. Перейняв на себе редакцію Записок (формальнимредактором став з 1895р., фактичним же — скорше), зреформував їх з однорічника наквартальник, потім двомісячник, сам давав до них багато праць, справоздань ірецензій, а поруч них заложив (1895р.) в Товаристві инші, спеціяльні публікації —Жерела до історії України-Руси, Етнографічний збірник й ин., сам займаючисяредакцією їх перших томів. При тім показалося, що надії на участь українськихучених з Росії в сій (мовляв так пожаданій для російської України і потрібний)науковій роботі були марні: одні обіцяли й не давали нічого, инші викручувалисяріжними вимівками. Навіть книжки чи справки тяжко було допроситися, хоч яксмертельно тяжко було працювати в тодішнім Львові, при браку якої-небудьбібілотеки з порядним добором літератури й періодик до української історії чииншої української дісціпліни.
      Ще прикрішебуло переконатися, що ті надії на прихильні обставини для українського культурногой спеціяльно-наукового розвою, на прихильність до національної української ідеї зісторони правительства й Поляків, з яким я йшов до Галичини, покладаючися назапевнення ліпше обізнаних з галицькими обставинами Киян старшої генерації, —опираються на фальшивих запевненнях зі сторони Поляків, які дорогою "угоди" іціною деяких подачок на культурно-історичному полі хотіли задавити всякийопозіційний, свободолюбний рух серед "галицьких Русинів". Скоро прийшлосяпереконатися, що мої київські приятелі глибоко помилялися в своїх симпатіях до"угоди" й "угодовців", що Поляки нічим не хочуть поступатися в своїм пануванню йне розуміють инших відносин до Русинів, як відносини пануючої народности дослужебної. На сім пункті прийшлося мені більше або менше різко розійтися навіть знайблизшими приятелями, зблизившися з кругами різкоопозіційними. З другого боку,відносини до польської університетської колегії, які хотіли мати в мені покірногопослушника польського панування, скоро зіпсувалися вповні і давали чималоприкростей. Я сильно з того всього захворів, так що ледве мігпрацювати.
      На полі суспільно-політичнім явкінці різко виступив проти угодовців і зблизившися до елементів радикальних,разом з ними взяв участь в реформі галицького народовецтва в дусі більшерадикально-поступовім. Реформа була переведена з кінцем 1899р., і разом з кількомавиднішими радикалами я увійшов в екзекутивний комітет реформованої партії, якмістоголова (головою зістався старий проводир народовців пос. Романчук). Одначе,переконавшися скоро, що переведена реформа не увільнила народовецьку партію від їїстарих прикмет, я по кількох місяцях виступив з комітету, разом з д-ром Франком,відсунувся від участи в партійній діяльности народовців, і не раз виступав противпохибок їх політики, являючися разом з д-ром Франком й молодшими товаришамирепрезентантами лівішого напряму, який заступ

Комментарии к биографии Грушевський Михайло

оставить комментарий