Гончар Олесь - краткая биография

ОЛЕСЬ ГОНЧАР
(1918 — 1995)
 
      ОлесьТерентійович Гончар народився 3 квітня 1918p. Після смерті матері, коли хлопцевібуло 3 роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (теперДніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу СухуКозельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людейбабуся замінила майбутньому письменниковіматір.
      Тридцяті роки в житті Олеся Гончара— період формування його як громадянина й митця. До вступу в Харківськийуніверситет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (наПолтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненішепробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешніцвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якимине раз стрічався в житті.
      1936р., колипочалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити всаму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять літвін таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківськогоуніверситету пішов добровольцем нафронт.
      Воєнні умови (він був старшимсержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але йза таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші,що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектамипочуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їхпереконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину»,«Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героївповоєнних його романів і новел, передусім«Прапороносців».
      Робота над«Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. В цей час, правда, Олесь Гончарпублікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі(Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стаєтрилогія «Прапороносці». На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремимвиданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947;«Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Державнимипреміями СРСР, дали тоді Ю. Яновський, П. Тичина, О. Фадеев, ОстапВишня.
      Після завершення роботи надтрилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. В кінці 40-х і напочатку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою»,«Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з«Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Землягуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «НескоренаПолтавчанка», очолюваної комсомолкою ЛялеюУбийвовк.
      Видані протягом 50-х років книгиновел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті«Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життюлюдей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія«Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційнійпроблематиці.
      Якісна новизна романів«Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що акцент у нихзроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, на проблемахнезнищенності її.
      Свіжість погляду насвіт, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» унових своїх творах, що з'явилися протягом 60 — 70-х років. Серед них — романи«Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980),повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Піддалекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) таін.
      Якщо роман «Тронка» приніс авторовіЛенінську премію (1964р.), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору»склалася драматично. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзівульгаризаторська критика піддала його тенденційному остракізму, і твір буловилучено з літературного процесу на двадесятиліття.
      Працю на ниві художньої прозиОлесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще встудентські роки з досліджень поетики М. Коцюбинського і В. Стефаника, він згодомстворив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про нашеписьменство», 1972; «О тех, кто дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980) тавходили частково до шеститомного зібрання творівписьменника.
      Твори О. Гончараперекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними,і зарубіжними майстрами слова.
      Померписьменник 14 липня 1995р.
 
 
 
Олесь Гончар
(Народився 3квітня 1918)
 
 
 
      ОРБІТИПОТУЖНОГОСЛОВА
       
      Ужовтні 1990 року в столиці США Вашингтоні, у фешенебельному Хілтон-хотелі,розташованому неподалік від пам'ятника Тарасові Шевченку та Білого Дому,відбувався XXII Міжнародний науковий з'їзд Американської Асоціації для розвиткуславістичних студій. У рамках з'їзду, де було заслухано понад 800 доповідей, —окрема міжнародна конференція «Людина і її місія у творчості Олеся Гончара».Звучали на конференції англійська й українська мови, змістовні доповіді протворчість прозаїка, надто про «Собор», виголосили відомі вчені з українськоїдіаспори, як-от: професори Л. Рудницький, Л. Онишкевич, М. Лабунька, М.Тарнавська, В. Маркусь. Зокрема, доктор філософії та президент університету ЛаСалль з Філадельфії П. Елліс пошанував Олеся Гончара у своєму слові як «провідногопрозаїка України та одного з передових письменників нашого часу», котрий своїмитворами, надто «шедевром» — «Собором», «спричинився до кращого міжнародногопорозуміння, ще заки пан Горбачов започаткував свою політикуперебудови...»
      І ще було сказано про тойже «Собор» М. Тарнавською: якби цей роман вчасно з'явився в англійському перекладі(хоч до сьогодні твір виходив на американському континенті чотири рази; востаннє,у донесенні Л. Рудницького та Ю. Ткача, — в 1990 році), він викликав би у Америцісенсацію: так глибинно відтворено тут «екзотику» радянського суспільного ладу тавикрито національне нищительство. Але, засвідчувала доповідачка, і в нинішньогоамериканського читача роман знаходить жвавийвідгук.
      Вслухаючись у ці промови,неможливо було не пройнятись думкою: а чи все знаємо в Україні про свогописьменника, як і про літературу в цілому, чи замислюємося належно над підоймами,що виводять її на орбіту вселюдського інтересу? Відзначаємося-бо дивовижноюздатністю самохітне спровінціалізовувати власні уявлення про свою літературу,шукати естетичні вартості де завгодно, лише не в себе дома. О, багатовікова нашапідпорядкованість імперії, яка так методично вбивала нам у голови комплекснижчевартості, полишила наслідки просто фатальні! Тому-то й існує потреба, аби ми,привчені не довіряти самим собі, вислухали про себе думку ще й «збоку» (хоч бизаокеанську, як у даному випадку), аби потвердити для себе у цей спосіб те, про щочасом здогадуємось майже інстинктивно.
      Оті стосовно Олеся Гончара. Як знаємо, офіційна ідеологія доклала немалих зусиль дотого, що у свідомості вже кількох поколінь його образ насамперед асоціюється зі«співцем визвольної місії Радянської Армії в країнах Східної Європи(«Прапороносці»), втілювачем «ідей радянського патріотизму». Подібними цитатами«годують» у нас учнівську молодь почасти ще й сьогодні. Власне, це і є теуніверсальне прокрустове ложе, конструйоване вульгарно-соціологічнимирозпорядниками, у яке, притім ще десь від п'ятдесятих років, Олесь Гончар,звичайно ж, принципово невміщається.
      Доречно згадати тут написаневже давно, але надруковане лише в наші дні оповідання «Двоє вночі», де письменниквідтворив драматичну колізію протиборства О. Довженка і Сталіна. О ні, недаремновін звернувся до цієї теми — надто вже багато суголосного відчув він у томупротистоянні стосовно власного життєвого і творчого досвіду. Так, і найвищіофіційні премії, й ордени, навіть членство у ЦК — в Олеся Гончара усе те було. Тасвідчить це, одначе, про те найбільше, що письменника, розуміючи силу йоготаланту, намагалися приручити. Коли ж з приручуванням нічого не виходило,партійно-державна машина брутально звалювалася на нього і, як і тому ж О.Довженку, металася. Окрім відомих фактів безпрецедентного шельмування «Собору»,згадаймо ще й спробу замовчування пошанування письменника в день йогосімдесятиріччя у зовсім недавньому 1988 році... Драматичну історію доліписьменника за умов тоталітарного режиму на прикладі Олеся Гончара можна бвідтворити доволі яскраво.
      Отож, кажучипро національний сенс Гончаревої діяльності, найперше слід акцентувати на такому:починаючи від шістдесятих років, письменник став однією з опор українськогонаціонального відродження. З його стійкості черпають стійкість інші, з його віризміцнюють віру власну. Досить сказати, що Гончаревим вступним словом починалисявсі найзнаменніші національно-відроджувальні акції, що відбулися в останні роки наУкраїні: Установча конференція Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка,з'їзд Народного Руху України, перше за багато літ свято Соборності України у січні1990 року, Перший конгрес міжнародної асоціації україністів тощо. Усе те — потужніімпульси, що додають снаги кожному українцеві-патріотові, адже йдуть вони відвисокоавторитетної людини, котра поставила своє слово на сторожінації.
      І зрозуміло, що всі найкращі,наймиліші барви і тони рідної України бринять у художніх творах письменника.Повсякчас звучить у них симфонія драматичної національної історії; відчуттякровної приналежності до свого талановитого і працьовитого народу сповнюєнайсвітліших героїв творів майстра.
      Такпослідовно витримується ним та першоумова, що й надає художнім з'явам відкритостідо їх засвоєння іншими народами, так витворюється гармонія межи глибокимнаціональним укоріненням Гончаревої прози та вселюдським відгуком, що вона йогоздатна викликати. […]
       
АнатолійПОГРІБНИЙ
(З книги «Українське слово» — Т. 3. — К.,1994.)
       
       

Комментарии к биографии Гончар Олесь

оставить комментарий