Павличко Дмитро - краткая биография

Дмитро Павличко
(Народився 28 вересня1929)
 
      Справедливо говорять, щобіографія поета — в його віршах. З поезії Дмитра Павличка справді можна дізнатисяпро життєвий шлях, становлення характеру, про погляди та переконання чи не більше,ніж з підручників, монографій, досліджень, де йдеться про цього талановитогопоета.
      Народився Дмитро ВасильовичПавличко 28 вересня 1929 року в селі Стопчатові Яблунівського району наІвано-Франківщині — тоді ця територія була під Польщею — в селянській сім'ї. Ізрозсипаних у віршах уламків спогадів, як із шматочків смальти, переважно похмурих,темних кольорів, можна відтворити мозаїку йогодитинства.
      Народився Дмитро, пригадуємати, «коли копати картоплю з батьком йшли вони». Майбутньому поетові «твердаземля була за ліжко, Шорсткий киптар за пелюшки» («Мені приходять телеграми»).Доля судилася Дмитрові така, як і всім українцям, та ще бідакам: нужда, тяжкапраця, бідненька освіта — до того ж чужою мовою. Такий шлях і слався синулісоруба. Кпини та знущання за рідну мову, за босіноги...
      В одному з ранніх віршів «Двіялинки» йдеться про те, як у передноворічний вечір хлопчик продає ялинку, бо ж«Треба купить бараболі Матері хворійсвоїй».
      З цих та інших віршів постаєузагальнена картина гіркої долі гуцульської бідноти, безнадії,горя.
      Та ось — вересень 1939-го. Звичайнож, «син простого лісоруба» з радістю й надією зустрів його. Певна річ — не міг вінтоді бачити, знати, що приніс він Західній Україні й депортації, арешти, колгоспи.Які ж зміни він відчув на власній долі? Школа рідною мовою. Українські книжки. Адалі — університет. Про це й пише захоплено молодий поет у щирих віршах:
Відкривались ясні школи
Тим, що вийшли із колиб,
Тим, що мріятиніколи
Про науку й не могли б.
(«1939рік»)
      Проріс, як пагінець із землі, йзабуяв поетичний талант, народилися перші вірші, а далі й книжки. Певна річ, писавмолодий поет і про визволення, й про партію, й про нову Радянську Батьківщину.Писав щиро. Чи міг він розібратися в складнощах часу, прозирнути в майбутнє,осягнути колонізаторські імперські плани? А якщо й розібрався, то чи міг писатипро це? Щоправда, міг не писати і проінше.
      При всьому тому Дмитро Павличко нескотився в багно кон'юнктурщини, прислужництва, хоч, мабуть, може дорікнути собіза багато чого з написаного в ті роки. Та втримала його на крилі совісті любов —справжня, синівська, не показна й не фальшива — любов до України, до рідногонароду, його історії, його мови.
У дитячому серці жила Україна—
Материнські веселі і журні пісні,
Та за мову мужицьку не раз наколіна
Довелося у школі ставати мені.
Непокривлену душу хотілизламати,
Та лишилися тільки болючі киї,
Наді мною ночами відплакаламати,
Я ж не зрікся ні мови, ні пісні її.
(«У дитячому серці жилаУкраїна»)
      У перших збірках Павличка —«Любов і ненависть» (1953), «Моя земля» (1955), «Бистрина» (1959), «Днина» (1960)та ін. трапляються речі, оцінювані неоднозначне. Проте треба сказати на честьпоета, що він один із перших розібрався в складних і політичних, і літературнихперипетіях післясталінського періоду. Воно-то так, і XX з'їзд компартії відбувся,й культ особи Сталіна осуджено, й репресованих реабілітують — Але все це якосьнепевно, хто знає — чи не повернеться все на круги своя? Адже ж кати — Каганович,Молотов, інші сталінські приспішники на волі, на колишні крісла поглядають... Чине краще перемовчати, пересидіти нишком? Так думало багато, й багато письменниківу тому числі.
      І саме тоді — 1958 року —виходить у Львові збірка поезій Дмитра Павличка «Правда кличе!» На перший погляд,у ній все було гаразд. Червона обкладинка, відкривалася книжка циклом «Ленін іде»,були вірші проти націоналістів...
      Та недобачили компартійні цензори найголовнішого: різкого осуду тоталітаризму, який,певна річ, не помер разом із Сталіним.
      Неспостерегла й гарячої залюбленості в рідну мову, гнівний осуд перекинчиків, якізабули, зрадили її «заради лакомства нещасного». Й отого українськогонаціонального духу, яким перейнятий характер ліричного героя поезій Павличка. Тавсього цього не добачили, доки книжка була надрукована. А тоді спостерегли,вдарили на сполох — і майже весь тираж пішов під ніж, був знищений, уціліло лишекільканадцять примірників.
      У збірці«Правда кличе!», як, до речі, й багатьох інших книгах Павличка, є чимало віршів,написаних у ключі тих радощів, надій і сподівань, що були викликані вереснемтридцять дев'ятого. Та писав її вже зрілий поет, який усвідомив, що не все такробиться, як говориться. Знав уже він про криваві проскрипції, депортації,табори... І в час, коли багато хто боявся повороту до старого й обережнопромовчував, Павличко у вірші «Коли умер кривавий Торквемада» відтворює духстраху, непевності, нерішучості, який панував у країні. В образі Іспанії часівсередньовічної інквізиції поет змальовує «великий, могучийСоюз».
      Коли помер Сталін, проводилисяжалобні мітинги, зібрання, а недремне кагебістське око спостерегло: «чи не майнеде усміх на лиці». А люди й справді глибоко приховували свою радість, привченібоятись доносів, перелякано принишкли в очікуванні, зображаючи скорботу.Точнісінько, як у Павличковомувірші:
      Ченці (читай: кагебісти та іже зними)
Самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема,
А люди, слухаючиїх, ридали,
Не усміхались навіть крадькома;
Напевне, дуже добрепам'ятали,
Що здох тиран, але стоїтьтюрма!
      Надто вже прозорою була алегорія,щоб дійшлі компартійні прислужники її не розкусили. Та ще якби ж то самТорквемада! А то й ряд крамольних віршів про мову, віршів, які відверто суперечилиофіційній політиці щодо мови сколонізованогонароду.
      «Ти зрікся мови рідної», «Якби явтратив очі, Україно...», «О рідне слово, що без тебе я?!.», «Лист до одногознайомого в справах філологічних» Для Павличка мова — то найцінніший скарб, з якимніщо не може зрівнятися. У народі прийшло вважати найбільшою цінністю зір. Кажуть:бережи, як зіницю ока, або — як око в лобі. Павличко ж знаходить цікавий інесподіваний поворот, щоб ще вище піднести цінність мови. У сонеті «Якби я втративочі, Україно», він пише, що, осліпнувши, міг би жити:
Мені і в непрогляднійпітьмі днів
Твоя лунала б мова солов'їна,
І світ, що ти дала мені увіно,
У сяйві слова знову бзаяснів.
      Та вся природа зі своєю красою незамінить співу, мови, втрата її — «Ото була б загибель — смерть моя», —признається поет.
      Ставлення до рідної мовидля Павличка — то найвищий критерій моральності, взагалі вартості людини. З рівноюпошаною ставиться він до кожної мови, бо знає, що вона — «Як дерево, з якого будеКолиска чи труна — залежно, хто що подарувати хоче Своємубратові».
      Що вона — як вогонь, котрий може«спалити або зігріти дух». Та перевертень, що рідну мову забув і зрадив, — незігріє душі чужою мовою, не здатен ні до чого світлого, доброго («Лист до одногознайомого в справах філологічних»).
      Догнівної інвективи підноситься поет у вірші «Ти зрікся мови рідної». Осуджуючи жподібного перекинчика, поет, як селянський син, передрікає йому таку покару, що єнайстрашнішою для хлібороба:
Тобі
Твоя земля родити перестане,
Зеленагілка в лузі на вербі
Від доторку твогозів'яне!
      І немає тепер в нього «ні роду,ні народу», та й шани чужинців він теж незаслужив...
      Актуально звучать у збірці йантиміщанські мотиви, поет розмірковує над злетами й падіннями людського єства,підносить людську совість як основу існування («Ти сам для себе слідчий ісуддя...», «Як налетять рої дошкульнихмух...»).
      Подальші збірки «Бистрина»(1959), «Днина» (1960), «Пальмова віть», «Жест Нерона» (1962) збагатилихудожньо-тематичні обрії творчості Д. Павличка, засвідчили його дальше зростання,а вибрані поезії «Пелюстка і лоза» (1964) дають можливість окреслити основніпараметри його поетичного обдаровання. Павличко завжди в шуканнях, він черпає збагатющої спадщини попередників — особливо — І. Франка, М. Рильського, з котримийого єднає громадянське звучання поезії, прагнення пронести свої ідеали крізьшкаралупу дрібнобуденного, вимушеного, філософська заглибленість у сутністьвічних, загальнолюдських проблем.
      Подорожіпо світу (Куба, Канада, Америка), ряд інших країн, глибоке ознайомлення зісвітовою літературою не тільки розширили його уявлення про світ, а й наблизили донього поезію Заходу і Сходу, збагатили художню палітру. Так, він блискуче оволодівтакою складною віршовою формою, як сонет, зробив чималий внесок у його цікавийрізновид — білий сонет, увів в українську літературу поширені в близькосхіднійліриці рубаї, відродив у сучасній поезії жанрпритчі.
      Треба відзначити його збірки«Гранослов» (1968) і «Таємниця твого обличчя» (1974), а також вибрані твори в двохтомах (1979). З них підноситься постать мудрої людини, зрілого поета, якого добревидно навіть на тлі світової літератури. Поетичне мислення Павличкахарактеризується синтезом глибокого ліризму та інтелектуалізму, поєднаннямконкретної художньої деталі з образами широкого узагальнюючого значення, якіздебільшого виходять на обшири загальнолюдських, світовихпроблем.
      Так, в одній з кращих збірок«Гранослов» є однойменний цикл, присвячений гранду нашої поезії Максиму Рильському— на вічну пам'ять. Він перейнятий болем утрати. Ряд конкретностей — аж до іменіпоета — чітко вказує на цю присвяту. А разом з тим вимальовується збірний образвеликого митця, його смерть — це втрата всього світу, ряд персоніфікованих образівприроди вказує на її глибину, аж до «Голосить в Голосієві земля: Ой синку мій,велика в мене рана...»
      Другий сонет — цезойк і біль самої історії України — «Не плачте, Ярославно, їде князь — Тепер йоговже не беруться стріли». В образному розмаїтті вимальовується постатьпоета-сподвижника, вірного сина України, якому судилося пройти тернистим шляхом,таким звичайним для всіх геніїв, що не зреклися своєї віри і своєї любові, як-отШевченко, Міцкевич, Франко, Петефі, Байрон.
Йому призначено і далійти,
Через усі весілля наші й тризни,
Через любові нашої мости...
...Вмайбутнє сонце нашої Вітчизни.
      Павличковаліра тяжіє до складних загальнолюдських проблем у їх найгостріших суперечностях,контрастах. Добро і зло, любов і ненависть, пелюстки і леза, світло й пітьма —Павличко розмірковує над цими вічними тезами як філософ, а осмислює й розповідаєпро них — у вишуканих і точних образах. Так, у сонеті «Погляд у криницю» поетнадає світлу всеохоплюючого, вселенського значення:
Я розумію світло.
Це —душа,
Любові й космосу глибини.
Жертва.
Блискрозуму.
Благословення миру.
Палання рук.
Веселощітрави.
      Тобто — все суще на Землі, вКосмосі, в людській душі, і його сприймає поет як споконвічну даність — і вже тим— життєдайну силу. Темнота ж чужа йому. Це, можливо, самотності печаль, духкалини, заздрощі, злоба... Вони — чужі поетові. Та вони мусять існувати — якантитеза, як контраст, бо ж «Без темряви свою снагу Не може сяйво людям об'явити».І так вони йдуть у парі — світло й пітьма, радість і горе, червоне й чорне. Ітільки тьма смерті, так можна розуміти душу поета, дозволяє побачити й оцінитисправжню вартість речей і справ.
      Міцноювнутрішньою ниттю поєднання конкретики із глобальними, світовими мотивамипов'язані сонети «Коли умер кривавий Торквемада...», «Погляд у криницю», «Крила»,«Нетерпеливість», «Міст» та ще цілий ряд інших творів високого філософського тагромадянського звучання. У них здебільшого через більш або менш прозорі алегоричнішати ясно проступають реалії часів тоталітаризму, який, звісно ж, не зник післясмерті Сталіна, а виявляв себе в різних іпостасях — то недовгої відлиги, тостагнації, то жорстоких репресій, то облудноїперебудови.
      Потрясаюче сильно звучитьсонет «Голгофа», в якому з глибини віків проступають трагічні долі й богів, ілюдських геніїв, гнаних, зневажених, ображених недовірою, зрештою, розіп'ятих —пригадаймо долю Овідія, Джордано Бруно, Галілея, Яна Гуса, Шевченка, ВасиляСтуса... Мученицька смерть — це, звичайно, страшно. Гинути відторгнутим від душі йсерця народного, не зрозумілим і чужим йому — для кого віддав усе життя...Страшно, коли народ байдуже дивиться на страту, а то ще й галуззя підкидає.Страшно не за себе — страшно за такийнарод.
      Та ще страшніше, пишеПавличко,
як знімають ката
з охрестя справедливої ганьби,
Навколішкистають навкруг мерця
І ждуть в мольбах, що він от-отвоскресне.
      Тут уже на перший план виходитьганьба народу, приспішників чи нікчем, які боялись навіть тіні мертвого ката,пригадаймо: «Здох тиран, але стоїть тюрма». Та ще більша ганьба, коли іменеммертвого ката чинилися нелюдські злочини — а його колишні підручні намагалисяреанімувати якщо вже не його, то хоч його справи, в пітьмі олжі видать чорне забіле. Вражаюче звучать рядки вибухової узагальнюючої сили:
Одна Голгофаспоконвік була:
Розбійник і творець висіли поруч,
І в темряві нерозрізняли їх.
Та ми повинні бачити при світлі,
Де вбитий бог, а девсесвітній хам,
Що перед смертю розпинавнароди.
      Під віршем підкреслено стоїтьдата: 1969 рік. Йдеться про трагедію чеського і словацького народів 1968 року.Цікаво, що й тут продовжується філософське осмислення образів світла й пітьми,розпочате в «Погляді з криниці».
      Як ікожен поет, Д. Павличко, звичайно ж, звертався до інтимної лірики, де талант йогорозкрився на повну потужність. Чудові вірші про кохання, що ввійшли до збірки«Таємниця твого обличчя» (1974, 1979), з повним правом можна зіставити зіславнозвісним «Зів'ялим листям»І.Франка.
      Ліричний герой Павличковоїзбірки — то наш сучасник, духовно багата людина, що вміє бачити й тонко відчуватикрасу. Його кохання чисте й щире, а разом з тим — суто земне, поєднане із здоровоюпристрастю. В інтимних поезіях Павличка криється глибинний прихований зміст. «Ти —як дощ, а я — мов явір. Хочу листям тебе зловить». Та повне глибинне осягненнякохання — подвійне, духовне й тілесне, як це проглядається в цікавому образі: «Типовинна приходити двічі: Спершу — з неба, а потім — зземлі».
      Кохання — почуття многогранне, іПавличко, не повторюючись, відображає в стислих, але ємких віршах якусь однувиразну грань: «Не бійся сивини моєї»..., «Ми вийдем з тобою на листя опале»,«Зеленим вогнем береза», «Горить суницями поляна», «Дівочих непорочних ліній»,«Ніч була ясна, я стежками біг» та інші маленькі (за розміром) шедеври творятьмогутню симфонію найблагороднішого людського почуття, такого знайомого всім — ітакого неповторного, належного тільки йому, поету. Своєрідна, закроєна за давнімиязичеськими зразками прекрасна поезія «Я стужився, мила, за тобою», де закоханийюнак перетворюється в явора, стала улюбленою піснею молоді — та й не тількимолоді.
      Взагалі чимало поезій Павличкапокладено на музику, а славнозвісна пісня «Два кольори» за популярністю конкурує зМалишковим «Рушником».
      Відомий Д. Павличкоі як поет-епік. Його поеми «Земля», «Іван Загайчук», «Вогнище», «Поєдинок» — тоширокі картини життя земляків поета, то суто реалістичні, де в основі лежить чистоподійовий сюжет, то перейняті духом, романтизму, які групуються на внутрішньомупсихологічному сюжеті, багаті на образи-символи(«Вогнище»).
      Не обминув поет своєю увагоюй найменших читачів, яким подарував чудові книжечки — казку «Золоторогий Олень»,«Дядько Дощ», «Де найкраще місце на землі» та ще декілька. Вони ваблять дітворущирістю, красою художнього слова та простотою, за якою ховаються зовсім не простідумки.
      Розмова про творчий доробок ДмитраПавличка була б неповною без згадки про його діяльність як літературознавця. Йогостатті, есе, виступи з питань літератури склали три ваговиті збірки —«Магістралями слова» (1977), «Над глибинами» (1983) та «Біля мужнього світла»(1988). Діапазон літературознавчих праць поета досить широкий. Це й статті зісторії української літератури — насамперед про Шевченка, Франка, Лесю Українку,про земляків-галичан М. Шашкевича, Ю.Федьковича, В. Стефаника, про сучасників О.Гончара, М. Рильського, А. Малишка, про молодших побратимів по перу. Ряд праць маєсинтетичний, узагальнюючий характер і зачіпає складні проблеми літературногожиття.
      Втім, Павличко не обмежує рамкидосліджень лише рідною літературою: його перу належать статті про Хосе Марті йХристо Ботева, про Шолом-Алейхема й Шолохова, про багатьох польських, білоруських,російських письменників.
      Для стилюПавличка-літературознавця характерне поєднання ерудиції та вдумливості дослідниказ пристрастю публіциста та багатством і образністю мови поета. Це стосуєтьсявоістину блискучих праць про А. Малишка «Сонця і правди сурмач», про М. Рильського«Для нас і для майбутніх часів», зрештою — про більшість його праць. Великоюзаслугою Д. Павличка є введення в літературне життя України творчості видатногопоета-лемка, до цього у нас майже не знаного Богдана-Ігоря Антонича, книгу якого«Пісня про незнищенність матерії» він упорядкував і видав ще 1967 року,супроводивши її ґрунтовною вступною статтею під такою ж назвою. як ікнижка.
      А ще б треба сказати й проПавличка-перекладача, який увів у світ нашої духовості, нашої поезії і Хосе Марті,і Николу Вапцарова, і великогоШекспіра...
      Сьогодні Павличко-письменниквиступає ще в одній важливій для нашого часу іпостасі — політика, державногодіяча, який пристрасно й рішуче відстоює інтереси суверенної України, її народу.Та це — предмет для окремої розмови. І хоч державна діяльність забирає багаточасу, так потрібного для творчої роботи, все ж з'являються, хоч і не дуже часто, йнові вірші поета — і ті, що «з шухляди», і щойнонаписані.
      Як і кожен справді самобутній,оригінальний поет, Д. Павличко сприймається читачами неоднозначно. Є в ньоговірші, які несуть на собі аж надто виразні прикмети свого часу, і то не кращіприкмети, як от славословія вождю революції. Є просто слабші, як для Павличка,речі. Тут варто навести слова відомого критика й літературознавця АнатоліяШевченка: «Можна приймати поезію Павличка цілком, незастережно, а можна щось у нійне приймати, так само можна погоджуватися з його думками, висловленими в трьохкнигах літературно-критичних статей, есе, виступів, а якісь із них заперечувати,але не можна не захоплюватися цією яскравою особистістю, цим невтомним будівничимнашого духовного життя, цим полум'яним громадянином рідноїземлі».
       
      ВсеволодНЕДІЛЬКО
Українське слово. — Т. 1. — К.,1994.
       
       
       
       
       
       
       
       

Комментарии к биографии Павличко Дмитро

оставить комментарий