Антоненко-Давидович Борис - краткая биография

Борис Антоненко-Давидович
(5 серпня 1899 — 8 травня 1984)
 
...ЩОВГОРУ ЙДЕ...
...література наша — це не шлях до легкої слави, не спосібзаробітку і не розвага на дозвіллі, а чесне служіння народові, народному ділу,народній ідеї.
Б. Антоненко-Давидович
«В літературі й кололітератури»
      Це не порожні слова. Це йогоідейно-творче кредо. Він ніколи не відступав від цього «вірую». Він ішов з нимзавжди крізь усе своє довге, тяжке і трагедійне життя. Вже порівняно недавно,після всіх своїх смертельних пригод у сталінських концентраках, Борис Дмитрович усвоєму автобіографічному нарисі (1967) писав:
«Я не замислювався і незамислююся над питанням про своє місце в українській літературі: це справакритиків, літературознавців і читачів. За всіх часів і обставин мене бентежило ібентежить тільки одне: писати так, щоб у якійсь мірі мати підставу сказати своїймузі Шевченковими словами:
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли: у наснема
Зерна неправди за собою.
Бо в цьому, незалежно від діяпазону йкалібру письменницького хисту, є найбільша моральна і творча втіха кожногомистця».
      * **
      Народився Борис Антоненко-Давидович 5серпня 1899р. на передмісті Засуллі коло міста Ромен, тоді на Полтавщині. Батькойого працював спочатку кваліфікованим робітником-залізничником — машиністомпасажирських поїздів, а пізніше, остаточно осівши в Охтирці, — монтером наелектростанції й кіномеханіком. Під час першої світової війни мобілізований доармії, він пропав безвісти. 15-річним юнаком Борис залишився без батька з одинокоюбезпомічною матір'ю. 1917 року закінчив Охтирську гімназію. Восени того ж рокувступив на фізико-математичний факультет Харківського університету. Трохи згодомпереїхав до Києва і вступив на історико-філологічний факультет Київськогоуніверситету. Доба революції й хвиля національно-державного відродження Українизахоплюють молодого студента. З покликання він був літератор, культурник ікрасномовець. Українська революція вимагала не тільки вояків, але й здібнихорганізаторів і пропагандистів національно-визвольної ідеї. Борис Дмитрович, поручз університетським навчанням, з молодечим запалом береться за цю справу. Вінвиїжджає з промовами на фабрики, заводи й далекі, глухі села. Організовуєсуспільні й культурні осередки, кооперативні товариства. Ця його діяльність тихбурхливих часів стала пізніше за джерело багатьох його творів, зокрема таких, як«Просвітяни» та «Печатка». Він організовує українські школи, веде непримереннуборотьбу з залишками царських русифікаторів в системі народної освіти. Навіть самочолює відділ освіти в одному з районів України. На цій посаді він залишився ще й1920-го і 1921 року, коли більшовицька влада вже опановує Україну. Політично в тіроки він належав до радикальної групи української інтелігенції. Тому, коли 1920року лівий відлам Української соціял-демократичної робітничої партії на чолі зЮрієм Мазуренком, Андрієм Річицьким, Михайлом Авдієнком та іншими створив УКП, щонамагалася легальне протиставитися КП(б)У як експозитурі РКП(б),Антоненко-Давидович стає її членом і навіть відповідальним секретарем Київськогогубкому УКП. Але близився критичний момент для УКП. Вона змушена булазліквідуватись і влитися в КП(б)У. Така була ухвала Комінтерну.Антоненко-Давидович попередливо покидає лави УКП і переходить цілковито налітературну й журналістичну працю як безпартійний. Таким шляхом в українськулітературу прийшов молодий автор, якому доля судила пізніше зіграти визначнуролю.
      * **
      Увесь творчий шлях Антоненка-Давидовичасамо життя поділило виразно на дваперіоди.
      Перший — від 1923 року до1933-го, тобто від появи першого його оповідання «Останні два» («Нова громада»,Київ, 1923, ч. 3 — 4) до публікації останньої перед життєвою катастрофою збіркиоповідань «Паротяг ч.273», що вийшла в видавництві «Молодий більшовик» 1933року.
      Другий період будемо датувати відчервня 1957 року по сьогодні, тобто від року, коли Антоненко-Давидович після 22років ув'язнення повернувся до Києва й відновив свою творчупрацю.
      Двадцять чотири роки, щовідокремлюють собою ці два періоди творчости, тобто роки від 1934го по 1957-й,будемо вважати мертвими чи втраченими роками в творчій біографії нашогописьменника.
      Писати Антоненко-Давидовичпочав давно, ще в гімназійні роки. Писав поезії, фейлетони, сатиричні нариси, а1916 року в шкільному друкованому журналі з'явився його перший солідний нарис підназвою «Моя поездка на Кавказ», що, як признається сам автор, був якоюсь міроюпрообразом того цікавого мандрівного жанру, який пізніше приніс йому славузбірками «Землею українською», «Збруч» та ін. Роки революції на деякий часзагальмували були цю пристрасть, але вже від 1920-21 років він пише багато. Із цихписань 1923 року з'явилися друком дві речі: згадане оповідання «Останні два» ідрама на чотири дії «Лицарі абсурду», — в єдиному тоді солідному харківськомужурналі «Червоний шлях» (1923, ч. 8). Цими публікаціями й датуємо початок першоїдоби його літературної творчости.
      За першудобу творчости Антоненко-Давидович опублікував 14 книжок і силу-силенну окремихнарисів, рецензій, заміток, розкиданих по всій тогочасній періодичній пресі. Булице збірки оповідань — «Запорошені силюети» (1925), «Тук-тук» (1926), повісті «Синяволошка» (1927), «Смерть» (1928), «Справжній чоловік» (1929), «Печатка» (1930),збірка нарисів «Землею українською» (1930) і багато інших. Крім цього, між 1926-мі 1933-м він писав роман-трилогію «Січ-мати», що уривками друкувалась у журналах«Глобус» і «Життя й революція». 1933 року перший том трилогії під назвою «Нащадкипрадідів» Антоненко-Давидович подав був до видавництва ЛіМ. Але ані ця частина,ані інші вже не побачили світу і трилогія в цілому, правдоподібно, пропаланазавжди. Одночасно писався роман з життя технічної інтелігенції під назвою«Борг», уривок з якого з'явився в січневому числі «Життя й революція» за 1933 рік.Але й цей роман уже світу не побачив і після арешту автора такожпропав.
      Із цих публікацій першої добитворчости центральне місце посідають його оповідання й повісті: «Печатка», «СиняВолошка», «Смерть» і збірка репортажів «Землеюукраїнською».
      Невелика повість «Печатка»концентрує увагу читача на подіях української революції за доби Центральної Ради йГенерального Секретаріяту. Динамічна оповідь, з багатьма гумористичними ситуаціямий драматичними сюжетними колізіями, має ще й ту вартість, що в ній автор, чи неєдиний у радянській літературі того часу, сміливо показав, що за ідею вільноїУкраїни та за її революційний парлямент Центральну Раду боролася не тількиінтелігенція, не тільки селянство, але й свідоме робітництво. Навіть більше,зображуючи двох головних героїв повісти — молодого студента Федоренка й робітникаАндрія Осадчого, автор образними засобами стверджує, що інтелігенція (студент)грала допоміжну, інколи боязливу, кумедну чи розгублену ролю, а основну, сміливу,ідейно наступальну, а в трудних ситуаціях — відважну й розумну дію велоробітництво (Осадчий).
      Повість «СиняВолошка» відтворює драматичний епізод з доби денікінської навали на Україну.Денікінська контррозвідка, що безоглядно нищила будь-які прояви українськогонаціонального життя, заарештувала студента, провідного діяча українськогоантиденікінського запілля. Учасниця цього нелегального гуртка, вродлива студентка,що її прозвали Синьою Волошкою, бере на себе обов'язок за всяку ціну врятуватитовариша від розстрілу. Вона, як ніби наречена заарештованого, йде до начальникарозвідки — дегенерата й садиста, пробує вблагати його звільнити студента і, колице не вдається, вживає останнього аргументу — віддається йому й ціною такоїсамопожертви врятовує товариша. Ця повість, що написана виразно в стиліВинниченкової психологічної новелі, у той час (1924 рік) була вельми почитною. Іне випадково Валеріян Підмогильний назвав її «ефектною річчю», що зробила ім'яавтора популярним.
      Доля інтелігенції вреволюції, зокрема доля тих діячів, що на початку були активними в українськійнаціональній революції, а пізніше змінили погляд чи обставинами змушені булиперейти до співпраці з радянською владою, постійно тривожила Антоненка-Давидовича.Цій проблемі він присвятив кілька творів, а серед них найбільший і найглибший —повість «Смерть» (1928), твір психологічно й соціяльно складний ібагатопляновий.
      Мистецька сила повісти —уміння в малому показати велике. У фокусі одного повіту в першій половині 1920року показано образ усієї України. У повітовій організації КП(б)У зображено цілукомуністичну партію України — її політику взагалі, а національну зокрема, їїлюдський склад, психологічне наставлення і практичну діяльність. Організаціяскладена переважно з російського або, ще гірше, зрусифікованого військового чиміщанського елементу, чужого, ворожого або в кращому випадку байдужого до країни інароду, серед якого вона діє. Незначний, непомітний і невпливовий українськийелемент, якщо він політично свідомий (скажімо, з недавніх боротьбистів), постійнопід підозрою КП(б)У. А якщо це елемент випадковий, що пішов механічно за хвилеюподій (з селян, з робітників), то він виконує ролю слухняного й виконного раба.Тому, як каже в повісті один сільський учитель головному героєві повістиГоробенкові, «його політика буває часом гірша від запеклогорусака».
      Становище радянської влади щедалеко не певне. Село — поспіль вороже наставлене. Навколо — повстання. Радянськувладу село сприймає як таку, що тільки приїздить до його «сумирних хат ізрозкладками, контрибуціями, арештами й розстрілами». Барвисті епізоди безглуздихсуботників, хижацьких і грабіжницьких реквізицій приватних піянін, бібліотек, шаф,столів і навіть стільців, антирелігійної пропаганди, перевиборів рад, фантастичноїперебудови системи освіти, випомповування з села харчів спеціяльно озброєнимипартійними агентами, опору селянства, убивства партійних агентів і, нарешті,трагічний епізод розстрілу закладників того села, де вбито партійних уповноваженихдля хлібозаготівель,— ось загальне сюжетне тло повісти«Смерть».
      Через усю повість проходитьцентральна постать задуму — український інтелігент Кость Горобенко. Недавнійактивний культурний і суспільний діяч доби Центральної Ради і Директорії, віншляхом ідейної еволюції прийняв радянську владу й вступив до комуністичної партії.Але в КП(б)У він почуває себе чужим. На нього дивляться косо. Йому не довіряють.Про нього розповсюджують брехливі чутки, ніби 1918 року в Києві він розстрілювавматросів. Його природну й принципову звичку: читати українську пресу і виступатиукраїнською мовою, дбати за українську літературу в хатах-читальнях і робітничихклюбах — трактують іронічно: «Здоров, Горобенко! Ну, як там «мова»? Петлюрівщинусієш, каналія! Це ти Маркса українізував?» — і тому подібні вайлуваті, скалозубнідотепи, спрямовані на його компромітацію, лунали навколо нього й творили отруйну,тяжку атмосферу. Навіть у парткомівській характеристиці (таємній) про нього булозаписано: «Як комуніст-більшовик — несталий». Це його вкрай бентежить. Він починаєпочувати себе в стані ворогів, а не ідейних друзів. Починає оцінювати своїхспівпартійців і аналізувати свій стан.
«Несталий»... Хіба для них він можебути сталий? Хіба вони можуть забути про те?.. І потім це українство, що воно їм.Їм, для яких не було ні Солониці, ні Берестечка, ні Полтави, ні навіть Крут! Дляяких уся історія — тільки вічна боротьба кляс... Ах, які вони все ж такидоктринери!..»
...«Буття визначає свідомість»... Це їхня істина, це «новийзаповіт», з яким вони мають пройти світ... «Капітал» Марксів... Що це? Тора,Євангелія, Аль-Коран чи Архімедівричаг?»
      Отак міркуючи, Кость Горобенко всеж таки відчуває, що він задалеко з ними зайшов, що пов'язаний з ними вже дужетісно. Але чому ж до нього таке ставлення? Що він повинен зробити, щоб стати зними рівним? Чого йому бракує? По довгих і тяжких роздумах, приглядаючись пильнодо характеру і способу думання своїх нових співпартійців, вивчаючи їх діяльність іпсихологічне наставлення, він робить несподіване навіть для себевідкриття:
«Треба вбити... Мушу, власне, не вбити, а розстріляти. І тоді...коли кров розстріляних повстанців, куркульні, спекулянтів, заручників і безлічусяких категорій, що зведені до одного знаменника — контрреволюція, хоч раз,єдиний тільки раз впаде, як то кажуть, на мою голову, заляпає руки, тоді всьомукінець. Тоді Рубікон буде перейдено. Тоді я буду цілком вільний. Тоді сміливо йодверто, без жадних вагань і сумнівів можна буде сказати собі: я —більшовик.»
      Не буду розкривати докладнотой глибокий підтекст, що заховує в собі ця сюжетна ситуація роману. Скажу тільки,що в фіналі конфліктної розв'язки це парадоксальне рішення героя знаходить своєпрактичне застосування: його посилають з карним загоном розстрілювати«закладників» того села, де забито кількох партійних уповноважених. Сцена, як велина розстріл шестеро дядьків-закладників і як здійснювали цю нелюдську кривавуекзекуцію, силою трагізму зображення, якщо поминути «Я» Хвильового, перевищує все,що ми до того читали, включно з «Променя сонця» В. Винниченка чи «Оповідання просемеро повішених» Л. Андрєєва.
      Чи жперейдено Рубікон? Чи, проливши кров своїх людей, став Кость Горобенкобільшовиком? Чи почув себе рівним серед рівних? Чи заслужив на довір'я? Авторпрямої відповіді на це не дає. Він тільки показує, що Горобенко був у станісновиди, непритомности. Нічого не розумів і не чув навіть команди начальникакарроти. «Горобенко обернувся, перевів дихання й подався навмання». Цим лаконізмомі душевним станом героя найглибше підкреслено усвідомлення героєм його юдиноговчинку, а з цим — осуду та кари зазлочин.
      Роздумуючи над драматичним фіналомповісти «Смерть», що з такою силою зображує політику «збірної відповідальности» іїї безоглядними масовими розстрілами людей, названих «закладниками», мимоволіприходимо до думки: а чи не був це початок нової доби самовияву людини-звіра? Аджеж тільки поява на обрії життя такого типу «політика» вможливила голод 1932-33,масові депортації на явну смерть мільйонів селян і робітників — жінок, дітей,старих, немічних, хворих,— тільки цей тип міг реалізувати вікопомний терор 1930-хроків чи, пізніше, холодно, без усяких сантиментів, винищувати цілі беззахиснінації (кримські татари, карачаївці та інші). Поява в центрі Европи фашизму з йогонародовбивчою практикою не була вже новиною. Це був лише вияв у новій іпостасізнайомого вже нам типу нелюда. Його каральна акція за окупації Чехії, Польщі,України під час другої світової війни була оперта на ту саму політику «збірноївідповідальности» й розстрілів «закладників», що її започаткували екстремні силиросійської революції 1918-20 рр. Саме цей тип людини-звіра вже в наш час розповзсяпо всіх континентах світу і, прикриваючися цинічно гаслом «щастя людини», закладаєбомби в читальнях бібліотек, в багатолюдних торговельних центрах, на святковихплощах, в літаках з туристами і масово вбиває невиннихлюдей.
      [...] Йому ще вдалося дещоопублікувати, поки на політичному обрії згромаджувалися лиховісні хмари терору.Спалах арештів весною 1933 року, постріл Хвильового 13 травня, самогубствоМ. Скрипника 7 липня й після цього нова хвиля арештів українських письменників ікультурних діячів створили пекельні умови для життя і праці письменників, а середних і для Антоненка-Давидовича. Від природи активний і здатний політично думати,він пробує знайти вихід із смертельної ситуації. Їде на Далекій Схід, до столиціКазахстану Алма-Ати, влаштовується на працю при державному видавництві Казахстану,запляновує дві великі праці: антологію казахської літератури українською мовою йтаку ж антологію української літератури казахською. Задум великого братерськогоспілкування двох далеких народів. Але доля не судила здійснити ці шляхетні пляни.5 січня 1935 року — арешт, безглузде слідство, комедія суду, беззаконний ібезпідставний вирок смерти, заміна на 10 років концентраку, який практичнопротягнувся аж 22 роки. Власне, цей засуд мав тягтися все його життя. Лише смертьтирана й короткотривала доба відлиги врятувала життя письменника. Несподівано длявсіх у червні 1957 року Антоненко-Давидович повернувся до рідного Києва. Цемежувало з чудом.
      * **
      Машина терору вирвала письменника ізжиття, коли йому щойно минуло 35 років. А повернувся він із своєї сумної одіссеї,коли йому сповнилося 58 років. Подібного випадку в літературному світі я не знаю.Шевченко? Достоєвський? Це не те. Далеко не те. Правда, його, як і Достоєвського,засудили були до смертної кари. І знову, як і Достоевському, йому замінили смертнукару на 10 років ув'язнення. Але Достоєвський, відбувши 4 роки в Омській тюрмі й 5років у війську, вийшов на волю й відновив свою літературну діяльність. Це далеконе те, що 22 роки сталінської каторги. Ні, історичних аналогій я таки незнаю.
      Повернувся Борис Дмитрович знадломленим здоров'ям, виснажений фізично, але морально і духово — незламний. Цезберегло його як мистця і громадянина.
      Уминулі каторжні роки він утратив був усяку надію повернутися будь-коли долітературної праці. Але після смерти Сталіна його несподівано охопив потяг дописання, якого, як він сам пише, «не зазнавав, мабуть, з того часу, як переставходити в початківцях». І він у найнелюдяніших умовах на випадкових клаптикахпаперу, в кожну вільну хвилину писав. Унаслідок цієї довгої і впертої праці вийшовсолідний рукопис. Коли таки прийшла воля й Антоненко-Давидович повернувся доКиєва, то він привіз із собою вже першу чорнову редакцію свого роману «За ширмою».Але поки роман солідно допрацьовувався, Борис Дмитрович своє нове життя на волірозпочав знову мандрівкою по рідній, давно не баченій батьківщині. Закінчив цюмандрівку відвідинами Буковини, Покуття, Галичини і Закарпаття. У кількохпрегарних, таких же свіжих і бентежних, як і колись, нарисах зафіксував вінвраження своєї надзвичайної мандрівки. Додавши до них дещо зі своїх старихнарисів, 1959 року він видав їх книжкою під назвою «Збруч». Того ж 1959 рокуз'явилося перевидання одного з його давніших оповідань «Крила Артема Летючого». Іцим, власне, відзначено його шістдесятиріччя. Л. Серпілін, В. Півторадні, Є.Гриднева, О. Ставицький і навіть О. Полторацький тепло вітали ці нові йогопублікації, а В. Іванисенко у статті «Скромність і сумління» («Літературнагазета», 1959, 4 серпня) щиро вітав письменника з 60-річчям і висловлював радістьз нагоди повернення його долітератури.
      Для Антоненка-Давидовичасправді настала ніби друга творча молодість. З-під його пера виходять нові твори.Крім згаданої збірки «Збруч» і оповідання «Крила Артема Летючого», він пише йпублікує багато нових оповідань, окремих збірок, повістей і романів: «В сім'ївольній, новій» (1960), «Золотой кораблик» (1960), психологічно-побутову повість зстудентського життя 1920-х років «Образа», соціяльно-психологічне оповідання здоби революції «Так воно показує» і, нарешті, повісті та романи: «Слово матері»(1960), «За ширмою» (1963), «Семен Іванович Пальоха» (1965) та багато іншихоповідань, які й досі ще не зібрано в окрему збірку. 1967 року вийшов том йоговибраних творів з досить вдумливою і прихильною до автора передмовою критикаЛеоніда Бойка.
      Крім художніх творів, авторвидав кілька цінних книжок про літературне життя, про літературу і мову. Своїспостереження над творчим процесом і свій досвід він виклав у збірках статей: «Прощо і як» (1962) та «В літературі й коло літератури» (1964). Літературні силюетипро клясиків нашої літератури: Шевченка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного,Васильченка, літературно-критичні й теоретичні нариси і, нарешті, спогади просвоїх сучасників (В. Блакитного-Еллана, В. Сосюру, М. Рильського, Є. Плужника таБ. Тенету) — виповнюють книжку «Здалека й зблизька» (1969). Нарешті знамениті йогороздуми й спостереження над українською літературною мовою, що з'явилися підназвою «Як ми говоримо» (1970). На жаль, ця книжка стала останньою публікацієютворів Антоненка-Давидовича. Від 1971 року двері видавництв і журналів радянськоїУкраїни для цього видатного й заслуженого майстра слова знову закриті. Про цейнечуваний беззаконний вчинок влади сам Антоненко-Давидович в приватному листі від6 січня 1971 року писав:
«Офіційно мене не покарано за відмову даватисвідчення на суді (В. Мороза. — Г. К.), як того можна було сподіватись, аленеофіційні санкції вже почались: знято в журналі «Україна» вже ухвалену до друкумою повість «Завищені оцінки», не друкуються в «Літературній Україні» мої дальшімовні нотатки «Ваговиті дрібниці» й, нарешті, не буде видано додаткового тиражу«Як ми говоримо». Отож навряд чи зможу я наступного 1971 року «порадувати читачівновими творами», як Ви того мені бажаєте... Взагалі, в літературі тепер настанова— писати «виробничі» та «колгоспні» романи, до чого я аж ніяк не мастак. Ну, що ж— доведеться писати «для вічности», відкладаючи написане в папку «Як умру, топоховайте»...
      Ясніше й трагічніше трудновисловитись. І живе в таких поліційних умовах силою ізольований від літературногопроцесу, фактично з кляпом у роті, видатний письменник і чесний син свого народуось уже десятий рік. Лише коли-не-коли приходить йому потіха десь здалека: то,прогавлена наглядачами, позитивна оцінка книжки «Як ми говоримо» в серйозномуросійському журналі «Вопросы литературы», то похвальна оцінка в журналі ПольськоїАкадемії наук «Slavia orientalis» (1972), то переклад польською мовою роману «Заширмою», з найкращою рекомендацією для читачів («Za parawanem», 1974), у чудовомуперекладі Станіслава Рихліцького, то перевидання в Австралії нашою Філією ОУП«Слово» роману «За ширмою», то готування його перекладу англійською, то, нарешті,вже 1979 року у варшавському «Українському календарі» у статті «Вірний син свогонароду» названо його «прекрасним знавцем і палким шанувальником нашої солов'їноїмови». Для нього, без сумніву, це промені сонця серед темної ночі його щоденногобуття.
      Але вернімось і прогляньмо бодайпобіжно його літературні надбання в другий періодтворчости.
      Коли «Золотий кораблик», «Словоматері» й подібні оповідання відтворюють життя дореволюційної доби, «Так вонопоказує» — добу революції, а «Семен Іванович Пальоха» — просто повість про красуприроди й прецікаві людські характери, то нариси «Збруч», повість «Образа» тароман «За ширмою» по вінця в животрепетних соціяльних, морально-побутових тапсихологічних проблемах нашого часу. Повість «Семен Іванович Пальоха» автор слушноназвав «мисливською поемою». Справді-бо, її виповнено чарівними українськимипейзажами, філософськими роздумами й літературними відступами, великою любов'ю долюдей з вибачливо-сатиричною посмішкою з них. Це мемуарна поема — поема про себе,про своїх ближчих друзів. Це мандрівка в обірвану насильниками молодість іприйняття похилого віку. Твір філософський і глибоко оптимістичний. У фіналі поемиавтор висловлює думку, що панування тиранічної сили не вічне, що неминуче прийдечас, коли людина сама керуватиме собою. «Бо — панта рей!» — це вічний законжиття.
      До речі, я не люблю мисливськихоповідань. Без гніву на людину я не можу читати захоплених описів фаховихмисливських пострілів, влучного попадання в немічну жертву й передсмертного окрикучайки. Після такої лектури мене охоплює гіркий осуд людини, лють і образа на неї.Я не можу їй дарувати, що вона в мисливському азарті стає гіршою, жорстокішою зазвіра. Звір убиває, коли голодний. Людина — для розваги. Але мисливську поемуАнтоненка-Давидовича я читаю з приємністю. Бо це повість про людей — добросерднихвеликих диваків і фантазерів.
      Центральнемісце в другій добі творчости письменника посідає його роман «За ширмою». Сюжетроману не складний: історія життя праці й родинних стосунків молодого лікаряукраїнця Олександра Постоловського. Дія відбувається головним чином у кишлаковійлікарні глухого району Узбекистану. Потрапив сюди лікар Постоловський з родиною(дружина, трирічний син і стара мати) після другої світової війни. Ця родиналікаря й становить собою центральний осередок дії роману. Побічну, алесюжетно-зв'язкову й ідейну ролю грають ще дві особи: завідувач облздороввідділулікар Ходжаєв і бездомна, шолудива, сліпа на одне око сукаЖучка.
      З розлогої, на початку нібиспокійної розповіді роману читач довідується, що чесний, відданий своїм пацієнтамлікар Постоловський занедбав свою рідну матір, яка занедужала на рак. Відгородившиширмою в кутку свого кабінету місце для матері, він, поринувши в свою фаховупрацю, не помічав, що мати, не маючи прихильности від чужої духом і культуроюневістки-росіянки, жила в пекельних умовах, її довго тримала на силі лише великаматеринська любов до сина. Але смертельна хвороба й синова недбалість звалюють їїостаточно з ніг. Син похопився, збагнув небезпеку й вирішує негайно відвезти матірдо лікарні в Томськ на операцію. У поїзді, по дорозі до Ташкента, мативідчула,
«...що життя вже витікає з неї, і душа її ледве держиться вбезсилому, обважнілому тілі(...). Вона не думала ні про свою хворобу, ні прооперацію, їй не вірилося навіть, що вона поїде ще до якогось сибірського Томська.Пощо? Ні, вона їде з сином на ту далеку, святу землю, де вона народилася, десплять вічним сном її батьки й прадіди, де годиться і їй схилити своюголову».
      І вона впала в передсмертнунепритомність. Коли прийшла до себе, то ледве могла промовити, щоб син відвіз їїдо Переяслава. Син зрозумів і
«...поквапливо, щоб мати встигла ще почути,голосно сказав:
— Я одвезу, мамо.
Але мати більше вже невідгукнулась».
      Тільки тоді Постоловськийзрозумів глибину свого злочину перед матір'ю, тільки трагізм такого непоправногофіналу збурив його синівське сумління й викликав свідомість свого великого боргуперед мамою, перед тим Переяславом, про який вона марила, і перед тією землею, наякій і він народився.
«...Він одвернувся й перевів очі в далину, кудипростяглися безконечні рейки на південь, куди весь час линула думка зажуреноїматері, до того далекого Переяслава, і твердо проказав сам собі:
— Я всесплачу, мамо. Все!»
      І ці слова йогопрозвучали як синівська клятва над труноюматері.
      «За ширмою» — один знайвизначніших творів української літератури останніх двох десятиріч. Це непсихологічний родинно-побутовий роман. Це не просто спроба «нагадати молодомупоколінню про його обов'язки до батьків, а разом з тим торкнутися деяких родиннихпроблем», як, може, навмисне не розкриваючи, сугерував ідею роману сам автор упередмові до його журнальної публікації 1962 року. Це не традиційна проблема дітейі батьків, як твердив дехто з критиків (Л. Бойко, Д. Чуб). Це не дидактичнийроман, не роман про «виховання правдою і красою» (К. Волинський), — а щось більше,ширше і глибше за всі ці окремо поставлені проблеми. Це синтеза цих проблем. Це, яб сказав, соціяльно-психологічний роман про кровний взаємозв'язок людини ісуспільства, людини і нації. Ще в першій добі своєї творчости, зокрема в повісті«Смерть», Антоненко-Давидович виявив себе майстром зображувати в малому велике. В«За ширмою» він дійшов вершини цього мистецтва. У фокусі однієї родини, устосунках між сином і матір'ю він відтворив складну проблему — внутрішній,підсвідомий навіть, але нерозривний зв'язок людини з народом, з батьківщиною. КолиПостоловський над прахом матері давав клятву спокутувати свою провину, сплатитисвій борг перед нею, то він уже мав на серці свій народ, свою батьківщину. У цьомусуспільно-виховна й мистецька сила роману. Якщо до цього додати, що роман написавпершорядний стиліст, відшліфованою літературною мовою, з виразним індивідуальнимзвучанням кожного майстерно вирізьбленого персонажа, то стане зрозуміло, чомупоява цього роману сколихнула запліснявіле плесо радянської літератури й відразувикликала численні відгуки в пресі.[...]
      [...] Такою в загальних рисах постаєв моєму сприйманні постать Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича у 80-річчя йогожиття і творчости. У його творах, як висловився колись теоретикактивно-романтичного (вітаїстичного) напряму, «глибина думки поєднана ізвитонченим словом, калямбур з оригінальністю, сльозина із теплою пародією на самусебе і велика та глибока радість із тією журбою, що так прикрашує чоло мислителя»(«Літературний ярмарок», серпень 1929, передмова, с.2).
      Антоненко-Давидович організаційно неналежав до групи вітаїстів, але духово і творчо він ішов у цьому загальномувідродженському річищі 1920-х років. «Белетрист і публіцист гостросуспільногоінстинкту і зору» — так слушно колись визначив Антоненка-Давидовича ЮрійЛавріненко. Я б волів до цього ще додати: письменник глибокого вгляду в суспільніпроцеси й людські душі, реаліст і гуманіст в зображенні найболючіших життєвих ізагальнонаціональних проблем, вникливий психолог і гострий аналітик людськихучинків, вимогливий до слова й образу і, нарешті, усією своєю творчою духовістюписьменник глибоконаціональний і саме тому — загальнолюдський[...]
       
ГригорійКОСТЮК
«Сучасність», ч. 10, 1980
(За книгою «Українське слово» — Т. 2. —К., 1994.)
 

Комментарии к биографии Антоненко-Давидович Борис

оставить комментарий