Шевчук Валерій - краткая биография

ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК
(рік народження1939)
      Шевчук Валерій Олександровичнародився 20 серпня 1939 р. у родині шевця в Житомирі. Після закінчення в 1956р.школи хотів стати геологом, але, розчарувавшись у геології, поїхав до Львовавступати в Лісотехнічний інститут. Не вступив і повернувся додому. Працював приремонті Житомирського сільськогосподарського інституту будівельним підсобником. Уцей період захоплювався вивченням літератури, зокрема української. Особливевраження справили на майбутнього письменника книга Д. Багалія «Григорій Сковорода— український мандрований філософ» і твори І. Франка, що, за висловом самогоШевчука, «встановило основи мого світогляду. Я почав розуміти й вивчати українськулітературу за методологією І. Франка, а Г. Сковорода став для мене учителемжиття».
      У 1957 р. В. Шевчук закінчивтехнічне училище і був відправлений на роботу на бетонний завод. У 1958р. вінвступив на історико-філософський факультет Київського університету. Навчаючись,налагодив стосунки з літературними студіями: «Січ» (студія імені В.Чумака) і«Молодь», писав вірші, з 1960р. почав писатиновели.
      У 1961р. В. Шевчук дебютувавоповіданням «Настунька» про Т. Шевченка в збірнику «Вінок Кобзареві», що вийшов уЖитомирі.. Навесні 1961р. літературна студія «Січ» видала стінну газету «Заспів»,в якій було надруковано оповідання В. Шевчука «Щось хочеться» (пізніша назва«Кілька хвилин до вечора» — збірка «Долина джерел»). На те оповідання був гострийвідгук в університетській газеті «За радянські кадри». За газету «Заспів», де бувнамальований Т. Шевченко із зеленими вусами, Шевчука хотіли вигнати зуніверситету, тягали до КДБ, допитували, але виключили художника, який малював тугазету.
      У 1961 р. В. Шевчук написав 18коротких новел і першу статтю «С. Васильченко в Коростишівській семінарії» дляжитомирського збірника, наступного року написав 20 новел, частину з якихнадрукував переважно в журналах «Вітчизна» та «Літературна Україна». Деяким з нихсудилося бути перекладеними іншими мовами, а одна — «Вона чекає його, чекає» —була навіть пізніше екранізована (І. Жилком як студентськаробота).
      Після закінчення університету В.Шевчук був відправлений до Житомира власним кореспондентом газети «Молода гвардія»В листопаді був взятий до армії, служив у Мурманській області. В армії знову почавписати вірші, не припиняючи роботи надпрозою.
      Повернувся додому у 1965р. саме втой час, коли почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції, буву кінотеатрі «Україна», протестуючи проти масових репресій. У вересні влаштувавсяв науково-методичний відділ музеєзнавства, який містився в Києво-Печерській лаврі(враження від цієї роботи відбилися в повісті «Голуби піддзвіницею»).
      У 1966 р. закінчив повість«Середохрестя», в якій відбив враження від студентського життя. Арештували йогобрата, тому Валерій змушений був звільнитися з роботи (причиною арешту брата булоте, що він вирішив набрати в друкарні й відбити для себе як пам'ятку часу статтюпро процес над Погружальським. За це брат дістав п'ять років концтабору суворогорежиму).
      У 1967р. вийшла книжка «Середтижня». В. Шевчук став членом Спілки письменниківУкраїни.
      У 1969р. він написав повість«Золота трава» (надрукована в 1984р.) і перший варіант повісті «Мор», до якоїповернувся в 1980р. і зробив остаточну редакцію в 1983р. Писав історичні йфольклорно-фантастичні оповідання, статті, вийшла книжка «Вечір святої осені», вякій було надруковано вісім новихоповідань.
      У важкі сімдесяті роки твориписьменника майже не друкували, тому він змушений був писати «для себе». Протягом1979— 1999 pp. В. Шевчук видав книги: «Крик півня на світанку» (1979), «Долинаджерел» (1981), «Тепла осінь» (1981), «На полі смиренному» (1983), «Дім на горі»(1983), «Маленьке вечірнє інтермеццо» (1984), «Барви осіннього саду» (1986), «Трилистки за вікном» (1986), «Камінна луна» (1987), «Птахи з не видимого острова»(1989), «Дзиґар одвічний» (1990), «Дорога в тисячу років» (1990), «Панна квітів»(1990), «Із вершин та низин» (1990), «Стежка в траві. Житомирська сага» (у 2 т.,1994), «У череві апокаліптичного звіра» (1995), «Козацька держава. Етюди доісторії українського державотворення» (1995), «Око прірви» (1996), «Жінка-змія»(1998), «Юнаки з вогненної печі» (1999), «Біс плоті» (1999) таін.
      У 1986 р. В. Шевчуку присвоєне звання«Заслужений діяч польської культури», наступного року він був удостоєнийШевченківської премії за роман «Три листки завікном».
      З 1988 р. В. Шевчук — ведучийісторичного клубу «Літописець» при Спілці письменників України. У 1999 р.винагороджений «Орденом князя Ярослава Мудрого» Vст.
      На сьогоднішній день В. Шевчук —викладач Київського національного університету ім. Т. Шевченка, ведучийісторико-суспільних циклових річних програм Українського радіо: «Козацькадержава», «Київ, культурний і державний», «Загадки і таємниці українськоїлітератури», «Цікавелітературознавство».
      В. Шевчук лауреатДержавної премії України ім. Т. Шевченка, премії фонду Антоновичів, літературнихпремій ім. Є. Маланюка, О. Пчілки, О. Копиленка, І. Огієнка, премії в галузігуманітарних наук «Визнання» (2001). Він є автором близько 500 наукових іпубліцистичних статей з питань історії літератури, дослідником і перекладачемсучасною українською мовою творів давньоукраїнськоїлітератури.
      У творчості В. Шевчука умовноможна виділити три основні напрямки: історична проза, твори, що відображаютьсучасне життя, літературознавчіпраці.
      Роман-балада «Дім на горі», якийписьменник називає «обителлю свого духу», народжувався у 1966—1980 роки. Але чомуавтор визначив жанр твору як роман-балада? Бо перед нами справді ліро-епічний твіріз фольклорно-фантастичним елементом. Роман-балада «Дім на горі» написано підвпливом та на основі народнопоетичних традицій з метою розкрити людину черезпсихо-інтуїтивне пізнання її долі. Від давніх гуманістичних традицій, черезрелігійні уявлення, елементи східного фольклору, біблійні сюжети доморально-етичних принципів сучасного життя розглядаються проблеми сучасності. Цевічні істини народного буття, моралі та етики. Автор художньо досліджує сутністьдобра і зла (новели «Відьма», «Чорна кума»). Особливу увагу звертає навідповідальність кожного за свої вчинки на цій землі («Свічення»). Про спробулюдини подолати самотність і смерть йдеться у «Джумі». У новелі «Панна сотниківна»— застерігає від душевної роздвоєності. Сама назва вказує на соціальне походженнягероїні: донька сотника. (Сотник — той, хто очолював сотню у давньоруськомувійську; ця військова посада була особливо поширена за часів Запорозької Січі). Зперших рядків читача огортає дивна таємничість: «Це сталося вночі... Місяць висівнад їхнім високим дахом...». Дія — в кімнаті: на фоні тиші й спокою, девідчувається суцільна гармонія,— прийшов до сотниківни сон і приніс... — дитячесновидіння. Вона відчула себе щасливою (звичайно, адже саме дитячий світ сповненийвідповідності гармонії). Шкода, що це лише сон. Як передісторія сприймається щеодна сюжетна лінія: «Незадовго до цього був пущений на землю юний чорт». (Чорт —носій зла, «нечиста сила»). Отже, це, мабуть, час, коли сотниківна душевностраждає, але її душа прагне гармонії й краси. А чорт, побувши конем, ставпарубком. Та й цього йому мало — перекинувсь у білого хорта: «...кинув окомдогори, сонце. Його засліпило проміння, залило з головою, і юному чортові здалося,що в нього розірветься від щастя серце». Отже, чорт теж відчуває себе щасливим.Але від чого? Автор змушує нас постійно роздумувати.«розкривати незвщане»,повертаючись ще раз до прочитаного: то хто ж «посіяв» страх, тривогу, неспокій удушу сотниківни? Невже чорт в образі парубка? Він — спокусник, тому підтвердження:її тривога, страх, навіть біль. Він — жорстокість і потворність, але одночасно —захоплюється красою сотниківни, однак не здатний поцінуватиїї.
      Таким чином, у творі спостерігаєтьсяпротиборство двох світів, двох сил: добра і зла, краси й потворності, ніжності йжорстокості — реальності й містики. «Ранок привів до них студента, чорного ісмаглявого. Зайшов... наче ненароком, попросив воду». Потім заїхав козак (ужешляхетного роду, теж попросив води; був одного обличчя зі студентом, але у погляді— несподівана туга! — і стало їй страшно. Той погляд пронизував їй тіло,...хотілося їй утекти, «кудись у незвідь, але... сиділа непорушно». «По кількох дняхпопросив пити третій подорожній. [...]...й він, і козак, і той студент схожі одинна одного...» Але й рідні: очі — чорні, зелені, сині. А боялася вона їх однаково:не прості це подорожні. А під ранок снилося щось темне й тривожне,... помічаланові синці.
      То хто ж вони є? Чому усотниківни такий стан душі (сниться темне й тривожне, не проходить попереднядушевна тривога, страх). Чому образи сприймаються по-іншому? Бо студентпредставляє в своїй особі просвітництво й духовність (без чого немислиме людськебуття). Козак — символ волі й незалежності; готовий до захисту, бо зі зброєю.(Цікава художня деталь: вони однакового обличчя і зросту). Отже, духовність, воля— однаково рівні й необхідні, щоб утворити гармонію людського буття. Образміщанина асоціюється з певним достатком (а багатство для людини —- це розум ідуховність, свобода і незалежність).
      Чомутак страждає душа сотниківни? (Тривога, печаль — боляче тиснуть, травмують людськудушу!) Вона шукає рятунку у ворожки. Дійсно, під впливом чарів їй стало легшедихати... Таким чином, дещо позбавилася впливу зла. Народна містика допомагаєвпізнати трьох гостей — подорожніх. А чорт став веселий і розбишакуватий, «вжехотілося йому розгулятися, вдарити об землю лихом і сколошматити світ». Лихо, своєзло спрямовує він і на тварин, і на людей (жаба від цього вмерла, коні —схарапудилися, а дядько так перелякався, що «признався Богові у всіх гріхах»).Фактично, страх — це смерть, – якщо не можна «вирватися» з його полону. Чортовідивно стало, чому й він не боїться? Та ось він зустрічається з досвідченим чортом,який зазначає: «Наша доля незавидна: вірять у тебе — живеш, не вірять — умираєш.Скільки вже нашого брата переставилося ні за цапову душу...» Дивно, аленапрошується висновок, що віра тримає на цьому світі, без неї наступає смерть,навіть серед темного, злого. Невипадковий образ домовика, бо лише після його появи(уже серед двох «нечистих») здалося юному чортові, що «десь на дні його єства щосьпробудилося», і захотілося йому чогось незвичайного, подумав: «Що ці жарти мені,коли від них нема доброго задоволення!» Тоді він і побачив перед собою панну(серед саду): . стислося серце, важко дихати стало; завмер, вдивляючись у чарівневидіння. Але що це? Від такої краси на душі відчув смуток і щастя. Він щасливийвід споглядання краси, але сприйняти її нездатний.
      Отже, людська краса — всесильна,могутність її у найкращих проявах, вона перемагає зло: «...біля чарівної панниупало його роз'ятрене, закривавлене серце...». Наступна ідея твору — спасіннялюдської душі. Думи і погляди спрямовані, як завжди, до Всевишнього. Бог —спаситель! Тому ноги сотниківни самі понесли її до церкви — на «прощу». Впалаперед образами, але помолитися не встигла: знадвору почулися важкі кроки... Яквиявилося, відсутність взаємних почуттів найбільше «ранила» студента (духовнобагатий, більш вразливий). Він приносить у церкву труну і в ній умирає.Пролопотіли кілька разів крила (сотниківна боялася й дихнути, аби не виказатисебе); почулися почергово кроки — відповідно зайшов міщух у білій одежі зісвічкою, прийшов козак у чорному й безшумно почав крастися до труни. «Міщух різкоповернувся, і вся церква раптом освітилася яскравим світлом...»; у глибині...щосьухнуло й кинулося; міщух раптом закричав, дико вимахуючи руками; козак дивнопідстрибнув, і coтниківна,— а вона молилася,— болісно зойкнула: «Позаду в ньоготягся довгий хвіст, а замість ніг виглядали брудні ратиці».) То хто ж є хто —очевидно. Однозначно, що зло підступне й жорстоке. А церква — символ святості,Божого всепрощення, зцілення людськоїдуші.
      Читач відчуває боротьбу з хаосом,застереження від роздвоєння людської душі (символічні образи білого й чорногоконя: боротьба добра зі злом). Значний і цей діалог (юний чорт і сотниківна): «Намвідведено мало часу для життя. І ми, і ви, люди, піддані одному прокляттю: прийдеогненний чоловік і потопче нас. Не губімо часу, панно, віддамося коханню, бо ж іми, і ви однаково живі істоти.». Чорт намагається спокусити сотниківну, але вонабоїться втратити живу душу. «Не торкайся мене! Я не віддамся тобі, чорте, бо любовсвята. Я хочу жити для щастя, а не для задоволення, адже справжнє щастя — це якчисте небо над головою...».
      У творі тіснопереплітаються містика та реальність. Зло — потворне. Де сили, що зупинять його, учому вони, від кого чекати допомога, на кого надія? Після довгих роздумів,припущень, юний чорт робить висновок, що у світі повинні бути відповідності,інакше він не триматиметься купи. «Світ без гармонії ні до чого, бо, колипорушиться в ньому одна ланка, розсиплеться на сміття». Чорт отримує поразку.Причина його смерті — у законі відповідності й гармонії. Адже бездушність породжуєдисгармонію. Духовність підносить людину, робить її почуття святими, визначає сутьсамого життя! І ось розв'язка: «Вранці сотниківну випроваджували в монастир...»Чому вона зробила такий вибір? Бо зрозуміла формулу сутності людського буття. «Іколи вона падала долі, уздріла раптом дуже чітко й близько від себе великі, чорні,повні ясного вмиротвореного світла чоловічі очі, які вона знала колись давно, які,можливо, й полюбити могла б, але досягти яких так і не спромоглася». Такенадихаюче видіння! Хто ж це такий? Чиїочі?!
      У житті людина відчуває роздвоєннядуші, ніби оте подвійне «я». Варто схибити, «піддатися» спокусі, і «летимо упрірву», керовані злом. Душа страждає від сумніву, іноді не витримує випробувань.І саме в скрутну хвилину ми звертаємося до образу Спасителя, прагнемо захисту,допомоги. Велетенський чоловік діє десь над нами: він усе бачить і знає, непомітноз'являється у критичний момент, стає назахист.
      Твір «Панна сотниківна» —актуальний і злободенний, розрахований на інтелектуального читача, який повиненосмислити систему образів, символів, знаків, щоб зрозуміти філософію, логіку,реальний і містичний світи.
      Твір пройнятийдухом християнських ідей, які для українців споконвіку вважалися головнимижиттєвими орієнтирами. І для того, щоб народ зміг відродити з руїн своюдуховність, треба знайти істину! Письменник філософськи осмислив людину та їїучасть у боротьбі добра зі злом, любов і щастя, що становить гармонію івідповідність. «Історія і сучасність,— стверджує письменник,— неподільні. І нетільки тому, що все виростає з минулого. Змінюються соціальні обставини, і людинастає в них іншою. Але, як і багато років тому, сьогодні хвилюють її одвічніпроблеми — пошуки істини, шляхів людського самоствердження. Духовний світ людини,її вчинки, жага пізнання врешті стають частиною, з якої складається картина життя,його рухувперед...».
      
      ОСНОВНІТВОРИ:
      «Стежка в траві», «На полісмиренному», «Три листки за вікном», «Сповідь», «Мор», «Дім нагорі».
      
      ДОДАТКОВАЛІТЕРАТУРА:
      1. Кравченко А. ВалерійШевчук // Історія української літератури XX століття. У 2 кн./За ред. В.Г.Дончика. — К-,— Кн. 2.— 1995.
      2. ШевчукВ. Сад житейських думок, трудів та почуттів. // Українське слово: Хрестоматіяукраїнської літератури та літературної критики XX ст..: В 4 кн. — К., 2001. —Кн.4.
      3. Мовчан Р. Валерій Шевчук //Українська проза XX століття. — К-, 1997.
      4. Навчально-методичні матеріали доуроків вивчення творчості Валерія Шевчука //Українська мова і література в школі.— 2003. — № 6-9.

Комментарии к биографии Шевчук Валерій

оставить комментарий