Тичина Павло - краткая биография

ПАВЛО ТИЧИНА
(1891 —1967)
 
      Народився Павло Тичина 27 (заіншими свідченнями — 23) січня 1891р. в с. Пісках, Чернігівської області, в сім'їсільського дяка (він же — учитель у «школі грамоти»). Вчився спочатку в земськійшколі, потім у чернігівській бурсі (фактичною платою за це навчання були співималого Павла в монастирському хорі, — у хлопця виявились чудові голос і слух),згодом — у місцевій духовній семінарії. Пізніше він знайомиться з славнимземляком-чернігівцем — М М Коцюбинським, відвідує літературні «суботи» в йогодомі, читає там свої, схвально зустрінуті, вірші, підтримує сердечні стосунки зстаршим письменником аж до йогосмерті.
      Друкуватися П Тичина почав у1912р., перша збірка віршів — «Сонячні кларнети» — датована 1918р. (фактичновийшла весною 1919р).
      Після семінарії П.Тичина вчився в Київському комерційному інституті, одночасно працював на різнихдрібних посадах — в конторах та редакціях газет і журналів, в українському театріМ. Садовського (помічником хормейстера). Жовтневу революцію він зустрів уже зрілоюлюдиною і відомим поетом молодшого покоління. Знамениті вірші весни і літа 1919р.— «На майдані», «Як упав же він з коня...» та ін., — а потім і вся збірка «Плуг»,принесли йому славу натхненного співця «краси нового дня». Він працює в журналі«Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною вКиївському театрі ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого бувО. Довженко.
      В 1923р. П. Г. Тичинапереїздить до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Тут він працює в журналі «Червонийшлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською ітюркськими мовами, стає діячем заснованої в українській столиці Асоціаціїсходознавства. Формально позапартійного тоді письменника, його обирають членомХарківської міськради, трохи пізніше — кандидатом у члени ВУЦВИКу. 1927р. вінпосилає М. Горькому на Капрі книжку своїх віршів і одержує від нього ласкавоголиста, в якому автор «Матері» писав, що знає українського поета дуже давно, ще зрозповідей М. Коцюбинського.
      Активнагромадська і державна діяльність П. Тичини, набуває широкого розмаху впередвоєнні, а особливо — повоєнні роки. З 1938р. і до кінця життя він — депутатВерховної Ради УРСР, протягом двох скликань був її Головою, обирався депутатомВерховної Ради СРСР кількох скликань. Академік АН УРСР (з 1929р.), він упередвоєнні та в перші воєнні роки працює директором Інституту літератури АН УРСР,а з 1943 по 1948р. — міністром освіти РадянськоїУкраїни.
      В часи Великої Вітчизняної війниП. Тичина був прийнятий до членів КПРС. Згодом він неодноразово обирався членом ЦККП України. Поет удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державноїпремії СРСР та Державної премії УРСР ім. Т. Г.Шевченка.
      Помер П. Г. Тичина 16 вересня1967р. вКиєві.
       
      Першівідомі нам вірші Тичини (з тих, що збереглися) датовані 1906 — 1908 pp., і середних, ще геть «невстояних» і в формі, і в змісті, є така маленька перлина, як«Блакить мою душу овіяла». Перші публікації його поезій, як вже відзначалось,з'являються 1912р. в кількох тогочасних журналах («Літературно-науковий вістник»,«Рідний край», «Українська хата»). Наступного року в київських періодичнихвиданнях публікується кілька його оповідань («На ріках вавілонських», «Спокуса»,«Богословіє»), які засвідчили, що дар прозаїка теж не обминув молодого Тичину, хочі не був розвинутий пізніше.
      Більшістьвіршів, що передували першій збірці поета, побачили світ лише в посмертномувиданні — складеній «із недрукованого та призабутого» книжці «В серці у моїм...»(1970). Для сучасного читача цей своєрідний пролог до «Сонячних кларнетів»цікавий, зокрема, прямо заявленою соціальною тематикою деяких віршів (злидні селаі власної родини — в віршах «Під моїм вікном…», «Не знаю і сам я...», «Розкажи,розкажи мені, поле...», осуд імперіалістичної війни — «З далекого походу...»,заклики до суспільної активності — «Молодий я, молодий...», «Як не горю, я неживу...», «Дух народівгорить...»).
      «Сонячні кларнети» явиличитачам поета з уже сформованою оригінальною творчоюіндивідуальністю.
      Наступна книга йоговіршів — «Плуг» (1920). Одночасно з «Плугом» вийшов тоненькою книжечкою циклвіршів у прозі «Замість сонетів і октав», який був написаний, можна гадати, в1918 р.
      Наступна збірка поезій П. Тичини —«Вітер з України» (1924).
      Після невеликої,багато в чому експериментальної збірки «Чернігів» (1931), де автор нерідко зумиснеоголював поетичне слово, звільняв його від «традиційної» образності та деякихінших атрибутів віршованої мови, 1934р. виходить нова книга його віршів — «Партіяведе», яка в підзаголовку називалася — «Пісні, пеани,гімни».
      Наступні книги поета вийшли впередвоєнні роки: «Чуття єдиної родини» (1938, Державна премія СРСР 1941р.) та«Сталь і ніжність» (1941).
      В роки ВеликоїВітчизняної війни, живучи в м. Уфі (до 1943р. там перебували тоді Академія наукУРСР та Спілка письменників України), П. Тичина працює з великою енергією, в ньоговиходять: книга публіцистики «Творча сила народу», 1943; видане одночасно трьомамовами — російською, башкирською й українською — дослідження про класикабашкирської літератури «Патріотизм у творчості Мажита Гафурі», 1942; збірки віршів«Перемагать і жить», 1942; «День настане», 1943; поема «Похорон друга»,1943.
      Післявоєнні книги поета: «І рости, ідіяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «Ми — свідомість людства» (1957),«Зростай, пречудовний світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Срібної ночі»(1964) та ін.
      У спадщині поета — близькоп'ятнадцяти поем. Найбільші з них лишились недовершеними, правда, кожна по-своєму.З поеми «Шабля Котовського» в різний час побачили світ чотири великих розділи, заякими все ще важко скласти уявлення про зміст цілого твору. З драматичної поеми«Шевченко і Чернишевський» читачам відома достатньо самостійна за сюжетом першачастина з пізніше дописаною фінальною сценою, що замінила другу частину поеми,рукопис якої загинув у часи війни. Нарешті, величезна за обсягом поема-симфонія«Сковорода», над якою автор працював щонайменше двадцять років, — твір тежнедописаний (виданий він був уже після смертіавтора).
      Крім оригінальних поезій, успадщині Тичини — численні переклади (О. Пушкін, Є. Баратинський, О. Блок, М.Тихонов, М. Ушаков, Я. Купала, Я. Колас, «Давид Сасунський», О. Ованесян, О.Туманян, А. Акопян, I. Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс,А. Венцлова, I. Вазов, X. Ботев, Л. Стоянов та ін.). Помітне місце в цій спадщиніпосідають також публіцистика, літературознавча есеїстика (книжки «Магістралямижиття», «В армії великого стратега», посмертно видані «З минулого — в майбутнє»,«Читаю, думаю, нотую») і досить об'ємні матеріали щоденниково-мемуарного характеру(видання 1981р. «З щоденникових записів» таін.).
       
       

Комментарии к биографии Тичина Павло

оставить комментарий