Антонич Богдан-Ігор - краткая биография

Богдан-Ігор Антонич
(5 жовтня 1909 — 6 липня1937)
 
      Богдан Ігор Антонич народивсяв Новиці Горлицького повіту, в родині священика. Справжнє прізвище батька булоВасиль Кіт; родина змінила прізвище перед народженням Ігоря. Початкову освітуздобував Антонич дома, під наглядом приватної вчительки, а гімназію закінчив уСяноці.
      Антонич почав писати вірші щедитиною. Він продовжував писати їх в середній школі, але тому, що школа булапольська і що він перебував тоді майже виключно в польському оточенні, йогоюнацькі твори були написаніпо-польськи.
      Восени 1928 року Антоничпереїхав до Львова і вступив до Львівського університету. Цей етап його життя маввирішальне значення для розвитку його творчої особистости. Бо хоч університет бувпольський, велика частина його студентів складалася з українських інтелігентів.Вони заохочували молодого поета писати по-українському і помагали вивчитиукраїнську літературну мову. Перші свої українські вірші він читав у колістудентів-українців.
      Антонич пристрасновключився в літературне та громадське життя столиці Західної України і наполегливопочав вивчати нюанси української мови, вчитуючись не тільки в словники таграматично-лінгвістичні підручники, але також у твори поетів РадянськоїУкраїни.
      Перший свій вірш поет опублікував1931 року у пластовому журналі «Вогні». Потім він містив поезії в багатьохперіодичних виданнях.
      Незважаючи на великупоетичну творчість і трудний процес засвоєння літературної мови, поет все-такизнаходив час на працю в інших жанрах та на публіцистику. Він виступав з доповідямипро українську та чужу літератури; робив переклади; писав етапі та рецензії; насторінках преси, під псевдонімом Зоїл, сперечався про політичні та громадськісправи; публікував сатиричні фейлетони та пародії, що в них виявив гострудотепність; у «Дажбозі» вів літературну хроніку. Крім того, він пробував своїх силу прозі та драматургії. Залишилася незакінчена новеля «Три мандоліни» та великийфрагмент повісти, що мала називатися «На другому березі». Він склав лібретто доопери «Довбуш», що її мав написати Антін Рудницький. Треба згадати і редакторськудіяльність Антонича: він деякий час редагував журнал «Дажбог» і також, зВолодимиром Гаврилюком, журнал«Карби».
      Антонич також малював, грав наскрипці і компонував музику, навіть мріяв бути композитором. Ці галузі мистецтва,особливо малярство, дуже сильно вплинули на йоголірику.
      Помер Антонич на двадцять восьмомуроці життя. Запалення сліпої кишки привело до дуже тяжкого запалення олегочної, щойого все-таки лікарям вдалося перебороти. Але як поет уже видужував, перевтомленедовгою і високою гарячкою серце невитримало.
      * **
      Антонич-поет народжувався трудно. Алезнайшовши свій справжній творчий шлях, пішов ним семимильними кроками. В йогоперших віршах надто ще елементарна, і тому художньо цілком нецікава, боротьба змовою, а також боротьба з силабо-тонічною метричною системою. Помітна формальнаневикінченість та тематична невишуканість. Також видно неплідний вплив старшихзахідньоукраїнських поетів, особливо Богдана Лепкого. Але час від часу зустрічаємов них раптово блискучий образ, що силою та незвичайністю нагадує «пізнішого»Антонича. Бачимо, що Антонич як поет починав з нічого — і тому його пізнішийметеоричний зліт у найвищі сфери поетичного мистецтва був справді гідний подиву.Добрий літературний смак і висока поетична культура молодого автора не дозволилийому друкувати ранніх творів: більшість із них залишилися врукописах.
      Поезії, що ввійшли у збірку«Привітання життя», далеко цікавіші. Безумовно, це найслабша поетова збірка. Але вній чимало художньо майстерного інесподіваного.
      В першій збірці молодийпоет намагається внести багато поверхового, нового в формальний арсенал поезії.Виникає часом враження, що його найголовніша художня ціль — гасло кінця минулогосторіччя: «мейк іт нью!» Це особливо помітне в трактуванні алітераційних засобів.Алітерація в збірці «зовнішня»: не виникає з потреб органічної системи озвучуванняданого рядка чи строфи, а накинена зверху, немов сітка. Така алітерація давновідома і цілком законна. Антонич позичив її або з західньоевропейських зразків (умодерних поетів, які основували алітераційні методи на досвіді маринізму тагонгоризму), або ж у слов'янського «модерну». Йдеться тут перш за все проросійську групу кубофутуристів та декого з польських поетів групи «Скамандер», яківідкрито позичали кубофутуристичні формальні засоби. Безперечно, польські поетибули ближчі до Антонича, і тому експерименти кубофутуризма він, мабуть, успадкувавпосередньо від них.
      Антоничів раннійформалізм проявляється також у строфічних експериментах його першої збірки: вонипомітні особливо в сонетах. Поет «ставить сонет на голову», чергує катрени зсекстетами або і з окремими терцинами і т. д. Такі бароккові гри з формою сонетане дають ніяких справді художніх ефектів. Навпаки, найцікавіші сонети в першійзбірці Антонича — ті, що написані цілком «канонічною» сонетноюформою.
      «Привітання життя» — єдина збірка,де Антонич звертає головну увагу на «слухову» експериментацію. Вже в другій збірцівін сам зрозумів, що він передусім «образотворчий», а не «піснетворчий» поет, і досистематичного озвучування поезії більше не повертається, воліючи зосереджуватисяна будуванні образів. Але навіть у першій збірці зустрічаємо дуже вибагливіпоетичні образи. Їх можна умовно поділити на дві категорії: перша, і менш цікава,нагадує інтернаціональний арсенал образів західньоевропейської поезії, не бездомішку обережного і пом'якшеного сюрреалізму. Самі в собі образи — часомблискучі, але вони в'януть у порівнянні з «пізнішим» Антоничем. Друга, і далекоцікавіша, категорія — це цілком уже антоничевські образи, як ось «п'яний дітвак ізсонцем у кишені». Не випадково за мотто для другої своєї збірки Антонич взяв самецей образ.
      «Привітання життя» — дуженерівна збірка. Помітні в ній впливи романтизму (особливо морського, позиченого занглійської романтичної поезії та її епігона Джона Мейсфілда); є впливи польськихпоетів Казімежа Вежинського (цикл про спорт) та, мабуть, ще сильніші — ЮліянаТувіма; є бароккові образи-кончетті (сонет «Підсвідомість»), є бароккова гра зсонетною формою; є спроби модифікованого верлібру; є відгомони французькихсимволістів, особливо Верлена; є сліди сюрреалістів; є впливи Тичини (наприклад, увірші «Збирання картопель», як це слушно відзначив проф. Неврлі); і разом із тимусім є вірші, що аж бентежать своєю традиційністю. В збірці ще не цілком освоєнасилабо-тонічна система — час від часу ріжуть вухо не свідомі, бо нічим незумовлені, спондеїчні стопи і стопи пірихія, а одночасно зустрічаємо дужемеханічну, «вичислену» силабо-тоніку, не пристосовану до звукової пружности ігнучкости української мови.
      Перед намизбірка талановитого молодого поета, який одчайдушно себе шукає, блукаючи вчарівному і приманливому лісі світової поезії. Тут був його цех, його грунтовнеознайомлення з усіма фазами поетичного матеріалу, що його поет уже в наступнійзбірці так майстерно, а щонайголовніше — так по-своєму опанував. У цих своїх часомнавіть дещо істеричних шуканнях він, зрештою, натрапив на родовище, яке стало йогоосновним джерелом. Твір «Зелена елегія» — єдиний у цілій збірці суцільно«антоничівський» твір, і його треба вважати за міцний місток до наступної збірки івсього зрілого доробку.
      У другій збірці«Три перстені» Антонич стає вже завершеним поетом-майстром. Не так продовжує, якцілком міняє свій шлях, насправді розвиваючи техніку і кольорит єдиного твору —«Зеленої елегії». Антонич вирішує, що цей новий напрям буде його справжнімшляхом.
      Найголовнішу прикмету йогомистецько-філософського світогляду становить дуже своєрідне (хоч в основномуромантично-ідеалістичне) трактування природи. У «Трьох перстенях» природа наче«фіксована» спогадами лемківських краєвидів з дитинства і юности поета. Побут,обряди та звичаї лемківського села, як його бачить поет через часові фільтридитячого світосприймання, — «оказковують» природу, і краєвиди стають нібичарівними картинами з дитячої книжки.
      Вцій збірці домінує ще один «ляйтмотив» творчости Антонича: поетичне мистецтво тайого таємниці. У «Трьох перстенях» поет заворожений своєю музою, своїм даром.Мистецтво поезії тут «оказковане» і часто утотожнюється з таємничими процесамиприроди. В цьому відчутна ідеалістично-романтична німецько-англійська традиція:поетичне мистецтво — це найвищий вияв «надприродної» сили природи. Але втрактуванні мистецтва бачимо ще одну романтичну традицію; її можна назвати«байронівською»: поетичне мистецтво — це прокляття, яке відрізує молодого,здорового юнака («благородного дикуна» або й звіра) від коренів дитинства таорганічних соків природи. Поезія разом з людським умом «псують» людину якорганічну частину природи і роблять їїнещасною.
      Жанрово в цій збірці бачимо дві,на перший погляд протилежні, тенденції: «ліричну» та «епічну». Довші поеми, що їхАнтонич називає «елегіями», це ніби своєрідні розповіді. А все ж їхній тон не«розповідний» чи «епічний»: вони вибухають гейзерами раптового надхнення і рвутьсязадихано вперед, наче самі вони — стихійні явища природи. Разом з ними зустрічаємов збірці короткі ліричні мініятюри: «моментально навіки» відкривається нам якийсьцілком унікальний образ або ж маленький космосик образів. Ці дві тенденціїпродовжуються від збірки в збірку, хоч у пізніших збірках «епічна» тенденціязазнає важливих видозмін. З нестримно-юних елегій виростають важкі, широкорядкові,задумливі баляди і довші поезії. І думка, і образи їхні стають щораз складнішими,глибшими, важчими. Вони втрачають свою безпосередність, яру силу і примушують насзупинятися та задумуватися. Мініятюри натомість не проходять таких помітнихметаморфоз; вони до кінця грунтуються на безпосередньості образного сприймання,хоч згодом стають значенево глибшими та чуттєво трагічнішими. В «Книзі Лева»Антонич організував ці свої жанрові тенденції групами віршів: групи довших,епічних творів він назвав «главами», а групи ліричних мініатюр — «ліричнимиінтермеццо».
      Коли «Три перстеня» можнаназвати «оказковуванням» реальности, тоді «Книгу лева» треба назвати її«омітизовуванням». Натяки на мітичну (тут — «міфічну» — прим. ред.) основу збіркибачимо вже в назві. Лев — п'ятий знак зодіяка, що символізує силу сонця, волю і«прозорий» вогонь. В альхемії лев — знак «філософського вогню», а також золота. Вгеральдиці він — знак відваги, мужності, королівської маєстатичності, земної сили(на противагу до орла), а також ранку. «Книга лева» — це євангелія від св. Марка.В психології Карла Густава Юнга лев символізує небезпеку, що свідомість може бутищохвилинно переможена стихійною підсвідомістю. В кінці можна додати, що лев — знакміста Львова, хоч це, мабуть, тут не маєзначення.
      Що Антонич був цілком свідомиймітичних імплікацій назви своєї книжки (крім, може, юнгівських, хоч вони тут тимне менш реальні), бачимо хоч би у перших двох творах збірки, де активнимисимволами виступають сонце, вогонь, відвага, золото, ранок. Через цілу збірку левинабувають різних значень для Антонича: загроза для Даниїла, відвага воїнів упоезіях про звитяжність, при кінці збірки і т. д. Але, здається, найголовнішийсимвол лева — сама поезія, бо вона для Антонича поєднує всі відповідники длясимвола лева.
      Мітичну основу збірки бачимотакож у інших символах, включно з частим повторюванням магічних чисел (три, сім,дванадцять). Часто-густо символи в цій збірці. стають на місцеметафор.
      У «Книзі лева» ляйтмотив природизначно поглиблюється. Тут уже не зустрічаємо природи в її феноменальному вигляді.Вона підвищується до духовних висот і з'єднується з людською підсвідомістю. Поетсакраменталізує її, одягає її у виразні символи релігійних обрядів: вона стає нетак струнким готичним храмом, як відображенням ірраціональної сили, хаотичноїстихійности поганської чи старозавітноївір.
      Тут також виступає мотив, що йогокритики більш або менш слушно назвали Антоничевим «пантеїзмом». Поет щораз частішеототожнює існування свого ліричного героя з існуванням природи, особливорослинної. В деяких творах існування людини як організму так зливається зприродою, що ліричний герой не тільки втрачає власну індивідуальність, але навітьфізично перестає бути людиною і перетворюється на якесь явище позалюдськоїприроди.
      В циклічності природи, в її«марнотратності» поет знаходить відповідь на смерть. Людина включена в тяглістьприроди. Омітизувавши цю тяглість природи способом підвищення її до містичнихсфер, Антонич зробив з неї метафізичну вічність. Циклічність народження, життя ісмерти, а щонайголовніше — переображення матерії, запевняє людину, що хоч її «я»,її свідомість помре — її надособове буття будевічним.
      Циклічність природи приводитьпоета до шукання циклічности в людській історії. Він намагається відкопати коренілюдини в стародавніх цивілізаціях, найбільше зближених до природи. Ці«атавістичні» мотиви з одного боку посилюють мітичну атмосферу збірки, а з другого— протиставляються сучасній цивілізації, так жорстоко і ефектно критикованій востанній збірці «Ротації».
      У «Книзі лева»ляйтмотив поетичного мистецтва переходить майже цілком на «вордсвортівську»сторону, іноді зближається з теоріями німецького філософа-ідеаліста Шеллінга таанглійського поета і критика Колріджа. Душа мистецтва тут уже — виразний відсвітПрироди та її найцінніший дар. Як для багатьох поетів-романтиків та їхніхнаслідників — символістів — для Антонича поетичне слово має дивні, чарівнівластивості і таємничу, ірраціональну силу, що закорінена в природі. На відмінувід символістів і в чисто романтичній традиції, поет говорить про слово як магію,але не намагається вживати слово якмагію.
      «Зелена євангелія» не приносить намнових тематичних мотивів чи формальних нововведень. Навпаки, тут бачимо зведеннятем, віднімання мотивів, виструнчування основи поетичного світогляду, згущуваннянайосновнішого. Поет не продовжує тем волюнтаризму, відваги, боротьби, що були впопередніх збірках. Не продовжує він також теми ортодоксальної релігії. Натомістьвін посилює основні теми своєї творчости і своєрідно підносить їх до цілком ужемістичних сфер. Коли в першій збірці ми бачили атмосферу казки, а в другій міту,то тут зустрічаємо витончену та художньо перевтіленумістику.
      Циклічність природи, її гін дозапліднення, її ірраціональність стають тут для Антонича цілком релігійнимипроцесами. Поет відчуває, що, хоч його коріння втоплене в низинних хащах природи,природа допомагає йому підняти чоло до зір. Погляди його на вічність у такому,наприклад, прекрасному творі, як «Дім за зорею», можна порівняти до інтерпретаціївічности буддистів: після шістьох реінкарнацій в рослинні і тваринні форми людськадуша стає зорею в якомусь «занебесному» сузір’ї. Притримуючися однієї лініїрозвитку, Богдан Ігор Антонич з чарівного і талановитого поета лемківськихкраєвидів став геніяльним поетом-мислителем,поетом-містиком.
      Дуже цікавий і важливийетап у розвитку поета Антонича становить посмертна збірка «Ротації». У багатьохформальних і поетичних аспектах вона відрізняється від головного русла йоготаланту. Урбаністичні теми були в нього й раніше, але тут місто стає вжесвоєрідним символом «антиприроди», в противагу до «оприродненого» села «Трьохперстенів». Людським інтелектом створене страховиддя — воно сковує природнізростання та буяння, а з ними і людське щастя. У цій збірці вже нечастозустрічаємо урочисті гімни святкування життя. У високомайстерних, часомгротескових, саркастичних чи моторошних образах зустрічаємо своєрідніапокаліптичні візії міста-марева,міста-пекла.
      Можливо, що, короннозавершивши свій головний творчий струмінь у «Зеленій євангелії», Антонич свідомовирішив піти новими дорогами: від стверджування і святкування до заперечення ікартання, від неоромантизму до похмурого експресіонізму. А можливо, це була тількитимчасова криза світогляду або психологічна криза особистости. Як би воно не було,маленька збірка «Ротації» показує нове і дуже цікаве обличчя таланту Богдана ІгоряАнтонича. Звільнена метрика, і строфіка, сміливі мазки темних кольорів, «чорнийдотеп», риторична дикція — все це могло б стати в основу «нового» Антонича, навітьцікавішого і багатшого.
      У складномупоетичному світі Б. І. Антонича, який виріс після «Привітання життя», можнадошукуватися різних впливів. Антонич знав західньоевропейську та слов'янськумодерну поезію. Але герметично суцільна унікальність його творчости не дужезаохочує до таких шукань. Одного ми певні — виразні та благодійні сліди залишилана Антоничевій творчості українська народна поезія, що сам Антонич кількакратнопідкреслював у своїх статтях. Натомість дехто з критиків переяскравлював впливиімажинізму та сюрреалізму на його творчість. Школа російського імажинізму, щотривала коротко (1919—21) і що «на швидку руку» виросла після того, як появився вРосії переклад інтерв'ю з Езрою Павндом, — мала невелике значення в своїй країні,не кажучи вже про інші літератури. А методи образотворення сюрреалістів і Антоничадіяметрально протилежні, і тут про подібності ніяк не можна говорити. Згадаємо, щотакі імажиністи, як Маріенгоф, як Шершневіч і (в іншому пляні) сюрреалісти, булизацікавлені в самобутності образу («Образ проковтує зміст!» — писав Шершневіч),коли Антонич, з часу «Трьох перстенів», виступає як поет-мислитель. Вже можназнайти трохи більше подібностей між Антоничем та Сергієм Єсеніним (що йогоприналежність до школи імажинізму проблематична). Обидва поети широко черпали зобразности народної поезії та побуту своїх народів. У своїй ранній творчості поетиподібно відчували краєвиди (а не серце природи — тут-бо між ними основна різниця!)і подібно будували образи. Якщо навіть були якісь невеликі впливи, то Антонич такшвидко переріс Єсеніна як поет, що в його доробку вони цілкомгубляться.
      Багато цікавіша, хоч цілкомвипадкова і з точки погляду порівняльної літератури — несподівана, подібність міжБогданом Ігорем Антоничем і значно молодшим вепським поетом Диланом Томасом.Подібність ця цілком очевидна і в світогляді обох поетів, і в їхньомуобразотворенні. Обидва вони — чисті неоромантики. Глибоко вкорінені в подібнуприроду своїх вужчих батьківщин, обидва стали співцями «надприродних» сил природи.Вони підкреслювали ірраціональні циклі зростання і вмирання природи, вбачаючи вних справжню вічність. Обох їх цікавило відношення тіла до духу, з одного боку, ідо звіриного та рослинного світів — з другого. В обох бачимо романтичнурозспіваність та буйноту, сковану найсуворішимиформами.
      Навіть у формальних аспектахвиринають дивогідні подібності: замилування сильною, «напористою» алітерацією;вживання рідкісних слів та будування неологізмів; цікаве використання риторики,деклямації, а то й бомбастики; поділ на «ліричний» та «епічний» жанри; в «епічній»ліриці вживання довгого, багатого рядка, що в ньому думка напливає, наче морськийприбій.
      Різниці між поетами більші, ніжподібності. Але все-таки ці подібності важливі і варті серйознихдослідів.
      Останніми роками творчістьАнтонича здобуває належну їй пошану всюди, де живуть українці. Нарешті стало ясно,що Антонич — один із кількох найкращих українських поетів нашогосторіччя.
 
Богдан РУБЧАК
Українське слово. — Т. 2. — К.,1994. 
 

Комментарии к биографии Антонич Богдан-Ігор

оставить комментарий