Антонич Богдан-Ігор - краткая биография

БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ
(1909—1937)
      Богдан-Ігор Антониннарадився 5 жовтня 1909р. на Лемківщині в родині сільського священика Василя Кота,котрий незадовго до народження дитини змінив прізвище наАнтонин.
      У 1914 р. родина Антоничівперебралася до Відня, де з гіркою бідою перебула чотири роки. У 1919р. Богдан змамою (батька заарештувала польська влада) переїхали на Пряшівщину до материногобрата, якого невдовзі режим Пілсудського скарав на смерть за домагання прав длягалицької Лемківщини.
      Україна в цей часпереживала історичний момент. На початку 1919 р. Об'єдналися дві молоді держави:УHР (Українська Народна Республіка) і ЗУНР (Західно-Українська НароднаРеспубліка). І хоча її політична доля одразу ж зависла на волоску, цей короткийспалах незалежності перейшов у вимір культури. «Галичани» у Польщі, «східняки»усклад] УРСР, «закарпатці» в Чехії почували себе (з певною мірою ідеалізму)частинками великої України, якої ще немає на жодній карті світу, але яка неодміннобуде. На період такого національного ентузіазму припали шкільні рокиБогдана-Ігоря.
      Труднощі війни відбилися наздоров'ї хлопця. Він часто і тяжко слабував. Тому спершу йому найняли приватнудомашню вчительку, а в 11 років віддали до Сяноцької гімназії. Саме в цій єдинійна всю Лемківщину польській гімназії (українських тоді там взагалі не було) двігодини на тиждень відводили українській мові, основний наголос за вісім роківнавчання робили на грецьку та латину.
      У1923—25 pp. Б.-І. Антонич почав писати твори. Два останні роки навчання в гімназіїйого вчителем був Лев Гец, згодом відомий український художник. Гец осучаснивсмаки Антонина, й мав на учня великий вплив. Навчаючись в університеті та по йогозакінченні, Богдан-Ігор надсилав учителеві свої книжки, які той оцінював дужевисоко, сприймаючи їх «з нестримним захопленням». Антонич-гімназист захоплювавсямузикою, непогано грав на скрипці, котру потім згадував у віршах як «музичнедерево». Виступав на шкільних концертах і навіть компонував мелодії. Також малюваві серйозно цікавився образотворчиммистецтвом.
      У 1928р. Б. І. Антоничзакінчив гімназію і записався на гуманітарний факультет Львівського університету(спеціальність — слов'янська філологія);
      З1931 р. почав друкуватися в періодиці. Саме тоді в бібліотеці журналу «Дажбог»заявилася його перша збірка «Привітанняжиття».
      У 1933р., закінчивши студії вуніверситеті з дипломом магістра філософії, Антонич став вільним літератором. Від1934р. Б.-Г. Антонич активно друкується в західноукраїнських часописах «Вогні»,«Дзвони», «Назустріч», «Ми». Тоді ж заходами Богдана Кравціва він видав збірку«Три перстені», за яку отримав літературну премію Товариства українськихписьменників і журналістів ім. Івана Франка. За неповних чотири роки письменникготує до друку чотири книги поезій, працює над малою прозою, пише роман і лібретодо опери, пробує себе у ролі мистецтвознавця. У 193б р. виходить найбільшаприжиттєва збірка Б-І. Антонича «КнигаЛева».
      Видужування після операції у Г937р.ускладнилося запаленням легенів. Слабе серце не витримало. 6 липня Богдан-ІгорАнтонич помер. Поховано поета на Янівському цвинтарі уЛьвові.
      Збірки «Зелена євангелія» та«Ротації» вийшли у 1938р.посмертно.
      «Зелена євангелія» — це книгаприроди «Ротації» — книга міста й цивілізації, а «Велика гармонія» — книга віри.Антонич цікавиться колективною пам'яттю й уявою праслов'ян. Префікс пра- багатоважить у його світогляді. Поета манить глибина віків і далекі покоління. Час тутрозгортається у дві фігури — лінії і кола. Лінійний час — ряд безперервних подій,життя від народження до смерті. Коловий час — це час вічних повернень іперевтілень. Добрий приклад такого розуміння часу дає календарна обрядовість уфольклорі), що ніби повертає нас певного дня до тих самих, щороку повторюванихритуалів: щедрувань, колядувань, накликання весни, утоплення Марени в купальськійводі. Ідея про безсмертя як безконечну мандрівку душі (відоме з давньоіндійськоїфілософії переконання, що душа народжується вдруге, залежно від свого попередньогожиття, у людині, тварині чи рослині) захоплювала поета. Тому не варто думати, щонаписавши:
      Антонич був хрущем і жив колисьна вишнях,
      на вишнях тих. що їх оспівувавШевченко —
      («Вишні»)
він пожартувавабо впав у якусь хворобливу уяву. Для Антонича — це досить серйозна світоглядназаява. Так він визначає власне духовне походження й обирає свою традицію,пам'ятаючи, що навіть найоригінальніший митець може породити тільки частину самогосебе, решту він свідомо успадковує від попередників. Те. що бачить Антонич у вірші«Вишні» стосується і минулого, і майбутнього. Поет применшує власні амбіції(всього лиш «хрущ» на «Шевченкових вишнях», а разом з тим захоплюється землею, якадає йому натхнення, що навіть через сто років після Шевченка він як поет ще має щосказати.
      Творчість Антонича споріднена зфольклором, він розлого покликався у власних віршах на християнську міфологію,пов'язану зі старозавітними переказами, канонічними євангеліями і навітьапокрифами. (Особливо прикметною тут виглядає «Книга Лева», де поет вдається доміфів про походження стихій, світил, землі всього сущого). В останніх двох збірках— «Зелена євангелія» та «Ротації» — Антонич дає ліричні переспіви початківіснування: «Перша глава Біблії», «Міф», а також картини апокаліпсису: «Кінецьсвіту», «Сурми останнього дня». Майбутню загибель цивілізації він бачить як моментвічного ланцюга творень інищень.
      
      Прокотяться,як лава, тисячні століття,
      де ми жили,ростимуть без наймення пальми
       і вугільнаших тіл цвістиме чорним віттям,
      задзвонять в моє серце джагани вкопальні.
      («Пісня про незнищенністьматерії»)
      
      Крімтого, Богдан-Ігор Антонич використовував мотиви античності (єгипетської,Індійської, грецької) й поганської міфології слов'ян про великий колообіг життя уВсесвіті. Він понад усе цікавився так званими дописемними культурами. Йогонаснажувала думка про творення новітніх міфів, що народжуються на наших очах. Вінне вважав їх менш справжніми, ніж прадавні. Навпаки. Писати вірші — це вжеозначало для нього займатисяміфотворенням.
      Поет міряє час не місяцямичи роками, а століттями. Шукаючи затерті сліди минулих народів і завмерлихкультур, він бачить себе доісторичною людиною, з правіку пов'язаною зі своїммісцем під сонцем, зі своєю землею:
      Я живтут. В неоліті...
      може, щедавніше...
       Мої малюнки буйволів
      замазавмісяць.
      («Праліто»)
      ВАнтонича ніколи не знайдете зверхнього погляду людини як царя природи, навпаки,він щоразу підкреслює, наскільки рівними й наскільки схожими виявляються живіістоти, звірята, люди та рослини перед стихією, молить Бога берегти в завію «ілюдські, і звірячі кубла». Недарма ж основою основ серед образів Антоничевоїпоезії став образ землі як стихії. Богдан-Ігор Антонич прийшов до переконання, щоджерело усіх слов'янських вірувань треба шукати саме тут. Із землі народжуєтьсяжиття. Земля і небо — фундамент і дах світового дому. Земля у своїх розмаїтихподобах близька й вічна, вона ховає таємний глузд існування, а небо, цей світ наднами, холодне й неживе. Нам не збагнути його у всій його досконалій блакиті, але йнебесна перспектива не дає зрозуміти світ унизу: земля для цієї «блакитної вілли»назавжди залишиться закритою книжкою:
      Стілясеновий, на столі
       слов'янський дзбан, удзбані сонце.
       Ти поклоняйся лишземлі,
       землі стобарвній, наче сонцей!
       («Зеленаєвангелія»)
      Б.-І. Антонич є автором шестикниг поезії. Крім «Привітання життя» (1931), він встиг видати «Три перстені»(1934), «Книгу Лева» (1936) і впорядкувати ще три — «Зелена євангелія», «Ротації»та «Велика гармонія». Поет укладав свої збірки з надзвичайно тонким відчуттямкомпозиції. Він не працював за принципом «що написав — те й видав». Три останнізбірки готував упродовж чотирьох років, помалу вибудовуючи задум і заповнюючи йогоформою.
      Критики все ще до кінця не визналиважливість Антонича в розвитку української поезії. Вони продовжують вагатисястосовно його точної позиції у спектрі української літератури XX сторіччя. Хочасам Антонич співвідносив свою поезію з авангардом, він писав її радше у загальномуруслі сучасної йому поезії, ніж у якійсь конкретній поетиці. Всупереч окремимшколам і літературним рухам, він говорив про «авангардний підхід» з постійнимпошуком нових, більш відповідних засобів вираження, постійним творенням, постійнимрозвитком пізнавальної сили мистецтва.
      У«Привітанні життя» він починав як романтичний бунтівник, тоді звернувся до мрій іспогадів дитинства у «Трьох перстенях» і, врешті, наново відкрив себе у роліміфотворця, чию манеру письма можна би описати як щось на межі символізму йавангарду, але що нелегко визначити з точки зору критики. Антоничева здатністьвживати різні способи вираження й різні перспективи огляду дійсності, йоговідкритість до багатоголосся і багатоманіття виявляє його віру в те, що найкращийспосіб розпізнати і схопити єдність всього сущого — це відтворити суперечності,притаманні земному світові в часі й просторі. Проте у вищій позасвітній дійсності«за зорею» (збірки «Книга Лева» та «Зелена євангелія») ці суперечності подолано йпредставлено як частини єдності, вічної цілості, що її інтуїтивно відчуває митець.У самому осерді Антоничевої естетики перебуває позасвітня краса, з якою спорідненакраса земна, і яка, в його розумінні, творить «велику гармонію» — абсолютнуістину.
      Проблема істини надихалаАнтоничевий пошук праслова — «правдивого слова»; він поділяв переконаннямодерністів, що первісні слова знаходились біля витоків часу, а тому поєднуютьсучасність із втраченим Раєм непідробної гармонії взаємин людини і природи.Антонич вважав, що тільки мистецтво спроможне надати довершеності жахливомудосвідові життя. Антонич поділяв символістську тугу за вищим світом, особливостіуяви й специфічну музичність вірша; з авангардом його пов'язували пошана допоетичного ремесла, позиція нерухомого спостерігача, парафраз і ретельна робота зісловом. Таким чином він досягнув у поезії співпраці раціонального таірраціонального начал. Антоничева повна спадщина виявляє цю поетичну хорду міжпророчим видінням і конструюванням.
      Великасамоцінність спадщини Антонича, а також те, як він поєднав ідеї авангарду іміфопоетики, робить його центральною постаттю в українській поезії XXст.
      
      ОСНОВНІТВОРИ:
      Збірки «Привітання життя», «Триперстені», «Книга Лева», «Зелена євангелія», «Ротації» та «Великагармонія».
      
      ДОДАТКОВАЛІТЕРАТУРА:
      1. Весни розспіваної князь:Слово про Антонича.— К-, 1989.
      2.Ільницький М. Богдан — Ігор Антонич. Літературний портрет.—К-,1991.
      3. Жулинський М. Богдан-ІгорАнтонич //Слово і доля. — К-,2002.
      4. Уседля школи. Українська література: програмні тексти, ілюстрації, пояснення,завдання, тести: 8 кл. — К., Львів, 2001.

Комментарии к биографии Антонич Богдан-Ігор

оставить комментарий