Вишня Остап - краткая биография

Остап Вишня
(13 листопада 1889 — 28 вересня1956)
 
      Письменник унікальної (нетільки для України) популярности, рекордних — мільйонових! — тиражів, твори якогознали навіть неписьменні, за що його деякі вибагливі критики виключали злітератури, а диктатори — із життя. Хоч спіткала його доля гумориста-мученика, алей після десятилітньої каторги на Печорі, немов той Мамай чи Байда, не перестав він“усміхатись” аж до смерти.
      Ось кількаголосів:
      “Коли ходить про сатиру, тозамість Гайне, Свіфта, Рабле, що, відкидаючи якусь ідею, нищили її цілу, з головидо п'ят, — знаходимо... Остапа Вишню, дотепного, талановитого, але до дрібничок“літературного обивателя”, як казав Щедрин, “непреклонного облічітєляісправніковской неосновательності і городніческого заблуждєнія”, протестанта проти“маленьких вад механізму” (Дмитро Донцов, 20-тіроки).
      “Традиція "губановців" не разпозначається на гуморі Остапа Вишні... Низькопробної культури гумор Остапа Вишні.О. Вишня — це криза нашого гумору... Гудити О. Вишню з його “прийомами” — цезначить фактично писати рецензію на читача... Ми констатуємо факт величезноїпопулярности і успіху серед читачівської маси Вишневих “усмішок”. Цей фактпримушує нас сказати, що тільки низький культурний рівень або справжня “культурапримітивізму” (хай пробачить нам пан Донцов на плягіяті) може продукувати Вишневийгумор і живитися ним. Недалеке майбутнє несе забуття Остапові Вишні” (Б. Вірний —Антоненко-Давидович, 20-тіроки).
      “Усмішки” Остапа Вишні я полюбив.Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі,за те, що вони смішні і водночас глибоко трагічні...” (Микола Хвильовий. “ОстапВишня в світлі лівої балабайки”. ПРОЛІТ-ФРОНТ, ч. 4, липень 1930, с.309).
      “В наслідку допомоги Україні з бокуЦК ВКП(б), і насамперед Сталіна, агенти імперіялістичних інтервенціоністів булирозбиті, націоналісти були демасковані, і куркульські ідеологи та їхні прихильникибули практично прогнані з поля української радянської літератури... Зник ореол тихколишніх “зірок, славу яких штучно роздмухували націоналісти: куркульський блазеньОстап Вишня... і подібні”. (Іван Кулик, у московському альманаху ЛІТЕРАТУРАНАРОДІВ СРСР. 1934, ч. 7-8).
      “Як дасть Богвижити каторгу — то нехай мені рука всохне, як візьму перо в руки. Тільки — Сибір,глушина! Сільця розставляю і рибу ловлю” (Остап Вишня у розмові з своїм другомЙосипом Гірняком влітку 1934 року в Чіб'ю, в концтаборі “Ухтпечлаг”). У своїх щеповністю не опублікованих спогадах про Остапа Вишню Йосип Гірняк, відомий актор“Березоля”, оповідає також, як він 1934, будучи в'язнем Ухтпечлагу, читав разперед авдиторією в'язнів-шахтарів оповідання російського гумориста Зощенка. Крикиіз залі: “По-українському! Вишню давай!” Серед авдиторії каторжників був і ОстапВишня, що дістав 10 років “віддаленихтаборів”.
      “Починаючи з 1934р., у зв'язку зтим, що громадянське ім'я письменника було несправедливо опорочене, в його творчійдіяльності настає майже десятирічна перерва”. ...“Усвідомив свій патріотичнийобов'язок радянського письменника-громадянина і Остап Вишня” (це все, що сказанопро шалене цькування Вишні 1930 — 33 років та про його муки в арктичномуконцтаборі 1934 — 43 pp. у товстелезному томі ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ, т.2, РАДЯНСЬКА ЛІТЕРАТУРА, Київ, Академія Наук УРСР,1957).
      “Все життя гумористом! Господи!Збожеволіти можна від суму!” (Остап Вишня. “Думи мої, думи мої...” ДНІПРО, Київ, ч2, 1957; посмертна публікація уривків із передсмертного щоденникаВишні).
      Отже, не вдався плян утечі відвласного таланту-погибелі. Гірняк оповідає: 1935 року Вишню як видатного“злочинця”, засудженого за “терор проти вождів партії”, перекинули в ізолятор наКожву (коло Воркути), а звідти 1937 року — саме в час масових розстрілівполітв'язнів по концтаборах — відправили пішим етапом — 800 кілометрів! сніг!пурга! морози! — назад до Чіб'ю для додаткового “слідства”, а фактично нарозстріл. Та по дорозі Вишня, хронічно хворий на улькус і ревматизм, захворів нагостре запалення легенів і був покинутий в непритомному стані на якійсь таборовійцегельні, за дротом. Поки Вишня дужав смертельну хворобу — минула масова єжовськаоперація розстрілів в'язнів.
      1943 рокуВишня кінчає десятий рік тюрми й концтабору, тим часом як Україна — тероризована,зруйнована, але неупокорена — активним і пасивним спротивом зустрічала іпроводжала брунатних і червоних окупантів, виростаючи з трагедії терору і війни наміжнародний фактор. Недомученого Вишню перекидають просто із арештантського баракана Печорі в письменницький кабінет у Києві. Він мусить своїми гуморескамиспростовувати наклепи “націоналістів”, нібито улюбленця цілої України — Вишню —закатувала Москва, і висміяти “буржуазних націоналістів” та насамперед УПА. Так1945 — 46 появилась “Самостійна дірка” Остапа Вишні — голос гумориста з могили. Якна лихо, “буржуазні націоналісти” й повстанці привітали воскресіння Остапа Вишні,частину заслуги в якому цілком слушно приписали і собі, та подякували гумористові,що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА ще й досі живеі бореться.
      Було якесь нерушимепорозуміння між Остапом Вишнею і мільйонами його читачів. Мов воду крізь сито,спускали вони все, що було в “усмішках” Вишні для цензури й диктатури, а собібрали зернятка сміху, який завше давав свіжий віддих у задушливій атмосферізагального рабства. Як у 20их роках селяни не брали серйозно його слів прокуркулів, так у 40-их роках повстанці не брали серйозно його слів про“націоналістичних запроданців”, а сміялися, читаючи його “самостійну дірку”, бо жвона була символом “самостійности” УРСР під московським чоботом. Мав Вишня усіпідстави записати слова любови і вдячности отаким читачам у згаданому щоденнику:“Я дожив до того часу, коли ходжу вулицями в Києві... І я гадаю, що всіма своїмистражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками маю право сказати всіммоїм читачам: “Я люблю вас! ...Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай будеблагословенне твоє ім'я!.. я маю честь велику, чудесну, незрівнянну інеповторну,  ч е с т ь  належати до свогонароду”.
      Літературна спадщина Вишні — ценасамперед тисячі гуморесок у щоденній пресі на всі теми дня — своєрідний типфейлетону, що йому він давав назву “усмішка” або ще “реп'яшок”. Родились вониголовно з праці Вишні у редакціях перших українських радянських газет “ВістіВУЦВК” (куди його просто з підвалу тюрми ЧК виринув Василь Блакитний навесні 1921)і “Селянська правда”. В “усмішках” Вишні віддзеркалився своєрідний тодішній“ренесанс” селянства як соціяльного стану України, який, скинувши в революціїросійсько-поміщицьке ярмо, не дався поки що накинути собі нове російсько-колгоспнеярмо, а змусив Москву до НЕП-и і політики українізації. “Вишневі усмішкисільські”, з одного боку, кпили з вікової селянської відсталости, темноти,анархічного егоїзму й асо-ціяльної роздрібнености, а з другого — пускали гострісатиричні стріли на розплоджуваний Москвою паразитарний бюрократизм нової панівноїверхівки імперії. Селяни відчували у Вишні свої друга і речника. Вони розумілицього гумориста, що сам родився і виріс у сільській родині, не тільки з того, щовін пише, а ще більше по тому, як вінпише.
      За два-три роки праці гумористаВишня став найбільш знаним після Шевченка і поруч із Леніним ім'ям. Задля того,щоб читати Вишню, не один селянин ліквідував свою неписьменність, русифікованіробітники й службовці вчились читати українською мовою. До Вишні щодня приходилисотні листів з подяками, з проханнями допомогти проти різних кривд, різнихбюрократів і органів влади. Мов до президента, пробивались до нього із найдальшихзакутків країни на авдієнцію. Він нікому не відмовляв і надокучав представникамвлади і фейлетонами, і особистими клопотаннями. Голова ВУЦВК Григорій Петровськийпівжартома запитував гумориста: “Хто, власне, є всеукраїнським старостою —Петровський чи Остап Вишня?”
      Під тискомвимог читачів значна частина газетних “усмішок” Вишні видавалась окремими збіркамивеликими тиражами і по кілька разів. Мусимо обмежитись тут лише до статистики: на1928 рік вийшло коло 25 збірок “Вишневих усмішок”, а 1928 року було виданочотиритомове видання вибраних УСМІШОК. До початку розгрому і колективізації села(1930) тираж книжок Вишні доходив до двох мільйонів — нечуваної для тих часівцифри.
      Московський погром селянства іУкраїни обірвав цей розгін Остапа Вишні. Він перестав писати в газетах, зник якфейлетоніст. Його лаяли і за те, що писав, і за те, що мовчав. Зрідка лишепоявлявся в журналах (“Червоний перець”, творцем якого був, “ЛітературнийЯрмарок”, “Пролітфронт”, “Культура і побут”), пишучи на більш нейтральні чи дещодальші від політики теми: “Мисливські усмішки” (Вишня був пристрасний мисливець іаматор природи), “Театральні усмішки”, “Закордонні усмішки”. Тепер він згадав, щопочинав свій шлях в УРСР як автор літературних пародій, що з'явилися були запідписом Павла Грунського у першому і восьмому числах журналу “Червоний шлях”1923. Він доповнив ті початки новими пародіями й шаржами (ВИШНЕВІ УСМІШКИЛІТЕРАТУРНІ, ДВУ, 1927, 118 с.), які напевно остануться довше жити, ніж деякітвори, що їх він шаржував іпародіював.
      Частина усмішок Вишні гралиролю скорострілів у запеклій битві 20-их років проти агресивного російськогоімперіял-шовінізму. Пригадується, яку сенсацію вчинила на Україні і в Москвігумореска Вишні з приводу виступу наркома освіти РСФСР А. Луначарського протиукраїнізації і за русифікацію шкіл на Кубані. У гуморесці, написаній на зразоклегендарного листа запорожців до турецького султана, кубанські козаки після всіхвияснень пропонують російському наркомові зробити їм те, що й запорожціпропонували турецькому султанові. Вже Вишня давно сидів у найвіддаленішомуконцтаборі НКВД, а партійна преса все ще люто згадувала, як то цей “ворог народу”посмів посміятися над російським “султаном”. Подібних антирусифікаторськихгуморесок Вишня написав немало.
      Аленайбільше Вишня атакував таки слабості свої, своїх земляків, вважаючи, за Гоголем,що “кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік несміятися”. Особливо нещадно викпивав Вишня слабість в українців інстинктугромадської і національної єдности, їх анархічний псевдоіндивідуалізм, їхнюінертність, всі ті анахронічні риси в психології і думанні українця, що так дорогообійшлись і обходяться Україні на суворому іспиті доби динамічних перемін імодернізації. Цеп нібито по-сільському “примітивний” Вишня був справжнім борцем заєвропеїзацію і модернізацію українця, давши своєрідну гумористичну типологію хибукраїнського національногохарактеру.
      Засоби Вишні були “прості”.Насамперед свіжа, дотепна, багата мова, у якій Вишня (учень у цьому Кримського іМодеста Левицького!) був неперевершеним майстром. Уже через це одно його “усмішки”не можна назвати “губановськими” (московські купці Ситін і Губанов прославилисявиданням лубочних “малоросійських анекдотів”). Це була мова насамперед народна,селянська, хоч Вишня показав добре володіння також мовою літературною і міськимижаргонами. Комізм Вишні не був комізмом ситуацій чи масок, а комізмом більш тонким— комізмом с л о в а, гри слів, жарту, афоризму, примовки, недомовки, натяку,каламбуру. Він умів схоплювати анекдотичні контрасти, якими кишить країнабудованого і “збудованого” соціялізму. Найбільше користався нехитрим прийомом“зниження” і допік режимові нещадним “зниженням” високих і галасливих загальників,обіцянок, гасел, програм, плянів, проектів — до голої дійсности, до діла, досущого. В “усмішках” Вишні наче наново відновлювався гумор села, що за століттясвоєї гіркої соціяльної і національної біографії нагромадило свій мудрий ідобродушний скептицизм. Традиція ліпших творів Вишні лежить також у барокковійдобі вертепу і бурлеску, коли так любили охоплювати “високе” і “низьке”, анекдотуі дотеп. Майстер пародії, шаржу, травестії — Вишня залюбки маскувався під“простачка”, який здебільша з усім погоджується, але від нього повівало тимказковим “дурником”, перед яким пасують мудреці і королі. Такого “простака” граєвін і в автобіографії (МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ. Харків, “Книгоспілка”, 1927). ОдночасноВишня володів мистецтвом “блискавичного” короткого гострого діялогу та — зовсімщось протилежне! — найтоншого ліричного нюансу. Він був проникливий психолог, умівскупими засобами вловити химерну гру в людині таких комплексів, як страх,заздрість, задавакуватість, брехливість, наївність, цікавість, жорстокість,любов... Все то будувалось у прозовій мініятюрі, творило новий, чисто Вишневий типфейлетону — своєрідного коментарясміхом.
      Вишня уважав себе спадкоємцемКотляревського, до якого ставився з найбільшим пієтизмом (з великим успіхом ішла в20-их роках його травестія “Вія” за Гоголем-Кропивницьким). Дуже любив Гоголя ідав прекрасний переклад його “Ревізора”; перекладав також МаркаТвена.
      Поза створеним ним своєріднимжанром “усмішки” і фейлетону Вишня почав творити з успіхом власний типгумористичного нарису, оповідання і навіть новели (“Мисливські усмішки”, “Кримськіусмішки”). У “мисливському оповіданні” він дав зразок новели, несподіванийгумористичний кінець якої “знімає” весь попередній витончено-ліричний сюжет. У“Ярмарку”, що не поступається відповідним описам Гоголя, Вишня засобамимовно-звукової і кольорової палітри дає поєднання килима з симфонією:барвисто-співуче море українськогоярмарку.
      З кількох тисяч “усмішок” іфейлетонів Вишні останеться жити в літературі, може, яких два-три томи вибраного.Не легкі підсумки робив Вишня своєму життю і праці. “Мало я зробив для народу!Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити”, — пише він у щоденнику. Віннатякає на те зло, якого не знали ні Чехов, ні Твен і яке найбільше давило ірізало його талант: “Зло найбільше космополітизму (Вишня під цим терміном розумієЦК КПРС, про погромницьку ролю якого говорив Кулик) в тому, що вони молодим недавали ходу. Вони... позбивали на протязі кількох десятків років всі молодіпаростки літературні! Ось у чім найбільшезло!”
      Тут Вишня завуальовано пише проРозстріляне Відродження і серед зрубаних молодих паростків літературних він бачитьі себе. Москва в 30-их роках знищила українську радянську літературу за“націоналізм”, змішуючи в цьому терміні зовсім відмінні явища патріотизму ішовінізму. “Оті дурні, — пише Вишня в згаданому щоденнику, — що кричать“Націоналісти!”, не розуміють, що я зумів об'єднати любов до мого народу з любов'юдо всіх народів світу!” І далі: “Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой,як буде!”
      Точно в 15-ту річницю оголошенняв пресі про розстріл 28 українських письменників московським виїзним судом у Києві— 18 грудня 1949 року Вишня обережно й завуальовано нотує в щоденнику: “Чому ямушу боліти, страждати за того, хто прийшов у літературу?.. серцем, душею, болеммоїм? Чому? Чому такий біль у мене, не тільки за “провалля” в літературі... Якийжах, що я знаю особисто людей, що створили перли нашої літератури. Я їх бачив, зними говорив, за одним столом сидів, їв, пив, сміявся, жартував... А потімчитав”.
      Загадка поразок і перемог ОстапаВишні (Павла Губенка) — це проблема спонтанного гумориста в пеклі, в умовахрабського суспільства і “тюрми народів”. Адже за його “усмішки” йому дали кару застаттею карного кодексу 54 — 8: про терор. І його, з цівкою револьвера при скроні,змушували робити “усмішки” над трупами мільйонів синів його народу, що впалижертвою московського терору. Як далеко ця жахлива вимога “умилительной сатиры”лишає позаду царицю Катерину II, що насаджувала специфічно російський жанр гумору— “улыбательную сатиру”!
      Що за життя!?Здобути позицію інтелектуаліста, родившись одним із 17 дітей у бідній селянськійродині в забутому Богом полтавському містечку Груні і до 32 років життя не маючизмоги здати екстерном на гімназіяльну матуру. Бути все життя безпартійним — у вікпартійної всемогучости й тиранії, гумористом — у вік жахів, кепкуном — у часисліпого фанатизму, гуманістом — у вік масових організованих злочинів і людоїдства.Щоб, зрештою, стати “блазнем” з авторитетом, популярністю і моральноювідповідальністю президента, а з правами в'язняконцтабору.
      Гумор, сміх можна вважати засинонім свободи — принаймні внутрішньої свободи людини. Очевидно, Вишня володівсекретом внутрішньої свободи за всіх ситуацій, свободи від “нечистої сили” ісвоєї, і чужої. Тому в його душі міг завше жити сміх — не “шибеничний гумор” і нежовчна злість — це йому було чуже, а соняшний гострий добрий гумор. З цьогопогляду характерний його дебют як гумориста. В 1919 році він як патріот УНР (алежадної із її партій!) завідував Медико-санітарною управою міністерства шляхів УНР.Вся республіка, затиснена з усіх чотирьох сторін світу ворогами, тулилась вКам'янці і кількох прилежних районах. Фельдшер Павло Губенко, ризикуючи життям,особисто працював у поїздах, завалених тифозними хворими. Помагав їм ліками ісмішними анекдотами, які сам складав і знаменито розповідав. В той час з'явився угазеті “Народня воля” його перший фейлетон за підписом Павло Грунський. Був вінпро українські міністерства: шляхів — без шляхів, фінансів — без фінансів,військове — без війська... Зате не бракувало міністрам часу для сварок. Іншийфейлетон викпивав договори з чужими державами — уряд УНР за те, що не бачив загарними словами чужих дипломатів зневаги самостійности України, а чужі держави зате, що за кам'янецькою УНР не бачать 40-мільйонної непідлеглої нації. За одинтакий фейлетон редактор газети був оштрафований. Фейлетони Грунського зразу сталипопулярними в Кам'янці, вони ж бо витісняли сміхомвідчай.
      З Вишні був бездоганно вірний другі товариш. Його знайомі оповідають, що він так само, як тифозних вояків у поїздахУНР, рятував своїх товаришів матеріяльно і гумором в підвалах ЧК, де він сидівдесь із кінця 1919 по весну 1921; і в тюрмі НКВД у Харкові, де він сидів з 26грудня 1933 по весну 1934, і в концтаборі на Печорі 1934 — 43 pp. Коли 1931 буварештований Максим Рильський, з яким Вишня дружив так само міцно, як з Хвильовим,Кулішем і Досвітнім, то Вишня, не боячись накликати на себе гнів НКВД, кинувся зХаркова до Києва на допомогу безрадній родині поета, а після щасливого звільненняРильського з тюрми — забрав його до себе в Харків на кілька тижнів у гості. Натакі вчинки мало хто зважувався в той час загального страху, бо Москва нікому наУкраїні не прощала лицарської прикмети. Самогубство Хвильового Вишня пережив якжахливу катастрофу — три дні і ночі бився Вишня у своїй кімнаті, з вікон якоїперехожі на вулиці чули крики і голосіння. Думали — вінзбожеволів.
      Ці риси лицарськоїсамовідданої вдачі дещо промовляють і за природу гумору Вишні. Нема що — Вишняумів бути нещадним і вмів убити сміхом. “Ворога треба бити”, — писав він і цитувавГоголя: “Насмішки боїться навіть той, хто вже нічого не боїться на світі”. Алеголовним джерелом його гумору була любов до життя, насамперед — свідома любов долюдини. Ніби виправдовуючись, що так багато кепкував за своє життя із своїхукраїнських людей, Вишня пише в згаданому щоденнику: право сміятися “із своєї,рідної людини” дає любов. “Треба любити людину. Більш ніж самого себе”. І лукавододає: “Любити, між іншим, це дуже тяжка робота”. Що ж його штовхало на цю “важкуроботу” люблячого гумориста? Ось йоговідповідь:
      “Просто не любив я печальнихлиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакатихотілося... Я народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та Боже борони!..Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудьзробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях,роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового,задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка отарозгладилася!”
      Уся правда за найсуворішимикритиками поразок Остапа Вишні, але вона не пояснить страстей “блазня” і перемоги“усмішника” РозстріляногоВідродження.
       
      ЮрійЛАВРІНЕНКО
  Українське слово. — Т. 1. — К., 1994. 

Комментарии к биографии Вишня Остап

оставить комментарий