Барка Василь - краткая биография

Василь Барка
(Справжнє ім’я — Василь Костянтинович Очерет)
(Народився 16липня 1908)
 
АВТОБІОГРАФІЯ
      16липня 1908 — село Солониця: дата і місценародження.
      Село невелике, примітне тількистаровинною церквою, валами — рештками козацького табору Северина Наливайка — таширокими солончаками поблизу: звідти в час біди люди, приходячи за десятки верст,брали «ропу» замість соли; можливо, так було з вікопомноїдавнини.
      Батько відбув звичайну службу вкозачих частинах і російсько-японськувійну.
      Сім'я переїхала на відкритий степ,приблизно за п'ять верст від міста (Лубні), розміщеного над річкою на горах, такщо здалеку видно було позолочені бані йогоцерков.
      В степу, від великого шляху Лубні— Ромодан, ночами звертали напасники до самотньої оселі — грабувати. Батьковідганяв; стрілянина часом тяглася до ранку. То перші враження неспокійногопобуту.
      На прохання свого молодшого брата,щойно одруженого, батько помінявся з ним наділами: відступив йому вибудуванусадибу з великим садом, а перебрався на порожню ділянку за дванадцять верст відміста і там знов почав будівництво.
      Новаоселя постала недалеко від хуторця Миколаївки. Внизу, при згір'ях, світилосьпроточне озеро. А по другу сторону — степ із козачими могилами і якимисьдавнішніми; з кам'яними статуями наверхах.
      В хуторі була трикласна початковашкола — я відвідував її. Перше мистецьке враження: мандрівний диякон-живописець назамовлення батька намалював на великому аркуші покрівельного заліза — ікону«Моління про чашу»: Христос біля скелі, серед смутних дерев Гетсиманського саду.Образ займав усе покуття хати.
      Батькавзяли на російсько-німецьку війну. 1916 року він звільнився покаліченим (його звибуху присипало землею: мав пробиту ногу і зрушений хребет). Лікування електрикоюкоштувало тоді дорого і забрало гроші з проданогонаділу.
      Переїхали в місто. Жили в сараї надворищі купця другої гільдії — в нього батько колись, ставивши хату, купувавбудівельний матеріял.
      Батько взяв навиплату хатку на узліссі, за містом.
      Нас вродині було три брати; всі вчилися в духовному училищі («бурсі»). Не було грошейплатити за навчання в гімназії, а в духовному училищі, згідно з давнім привілеєм,діти з «козачого сословія» могли вчитися безкоштовно. В роки громадянської війни,при постійних змінах влади, «бурса»діяла.
      Режим, з крайніми формальностями,був суворий. Часті кари, методи навчання (з російської граматики, латині,початкової математики) — традиційні, з перевагоюмуштри.
      Школярі надолужували своє —відчайним босяцтвом; при ньому, звичайно, руйнувався настрій справжньоїпобожности.
      Переформувалася бурса втрудову школу: спершу — в старому будинку. Викладач математики давав читатиклясичні українські книжки.
      Школа перейшлав новий будинок; там нові вчителі навчили насбезбожництва.
      Батько працював спершу яктесляр в артілі «Увечный воин»; потім став брати на обробіток і догляд запущенісади — за третину врожаю.
      Раз ми доглядалисад вдови; її чоловіка, старшину з армії УНР, під час вечірнього відходу з міста,при наступі червоноармійців, вбито на брамі. Вдова весь час носила чорний одяг — вжалобі по ньому.
      Одного дня, коли я стерігсад, вона дала переглядати дві книги: «Гайдамаки» Шевченка — з ілюстраціямиСластіона і «Божественну комедію» Данте — з ілюстраціямиДоре.
      «Гайдамаки» прочиталися легко, зцікавістю; але «Божественна комедія» зосталася більшою частиною незрозуміла,тільки чудові ілюстрації ввели в цілий світ надзвичайних подій і запам'яталисяназавжди: так само, як постійні розмови батька з його приятелями — про йогоулюблену книгу, «Апокаліпсис», про значення приходу кожного ангела і кожногозвіра.
      Батька мобілізували і поставилиінструктором в майстернях, що виробляли спорядження для коней (постачалася сідламита уздечками армія Будьонного).
      Одногоразу в потязі, коли відправляв сідла, — занедужав на тиф, після якого почалисяускладнення. Вже помирав, і його віднесли в мертвецьку (колишня часовня в кінцідвору при лікарні), але талановитий молодий лікар Котляревський, з єврейськоїродини, прибувши після студій, пішов на огляд і завернув його нариназад.
      Коло двох років батько лежавнедужий. Була нужда і голод. Тоді я помандрував найматися на працю по селах іприносив «натуральний» заробіток.
      Тогіркий час; але воднораз — добра школа побуту, школа життя з багатствами народнихговірок. Повно драм людських. Живі перекази. Щедра природа. Різноманітністьселянських характерів. Хоч робота тяжка: від сонця до сонця. Неділями ж пасучиконі в степах, багато читав; приносив книги з міста, позичаючи вприятелів.
      В останню зиму наймів почавходити в школу до міста — за вісім верст. Вставати доводилося рано: зробити щотреба і встигнути до школи, хоч би й наставали сніжні бурі. Зворотна дорога бувалаі в темряві; і треба було впоратися коло коней іволів.
      Повернувся до міста зовсім; скінчив«трудову школу». Поступив на учительські курси, що перетворилися на педагогічнийтехнікум. Помилково вибрав собі математику і фізику як фах: можливо, через впливнайстаршого брата. Він пізніше став фахівцем — автором першого в СРСР підручникафотограметрії, виданого картографічною управою Совнаркому в Москві, і професоромматематики в Новосибірському університеті: приїжджав туди з підполяр'я, де бувголовним інженером аерофотознімання на все побережжя Льодовитогоокеану.
      Середульший брат став тежінженером: був начальником устаткування ливарного цеху, що його ж будував, — вДніпродзержинську, в великомузаводі.
      Найстарший брат, Олександр,працював до кінця життя як інженер. Середульший, Іван, здійснив новий життєвийпоклик: прийняв сан священика. Хоч був на рік старший, ми разом відвідували класисільської школи і Духовного училища вмісті.
      Він в юні роки любив бути служкою вхрамі; все пригадую його в стихарі, з свічкою — в Братській церкві, коли служили,приїжджаючи, митрополит В. Липківський і єпископ Ярещенко, надзвичайнийпроповідник, що приваблював мене в двадцятих роках. Хоч то вже був час втративіри: так сталося зо мною; але брат зберіг її* (*Чутка про насильницьку смертьбрата і матері не потвердилась).
      Мене тодіцікавили соціальні науки. Вивчав марксизм — з бажанням збагнути глибини цьоговчення: студіював його «клясиків». Але хмарні теорії не могли задовольнити серця.В той час популярним ставав бухарінський стиль — з ідеалом ліберальногосоціялізму, скажім, як в реформах Дубчека для сучасноїЧехо-Словаччини.
      Зацікавили праціБогданова; його «Емпіріомонізм» і «Тектологія», приступні для читача в 20-х роках,становили міст для переходу до концепції модерної доби: в зв'язку з працямифілософів і фізиків Віденської школи. Тоді гриміла літературна полеміка,прапороносцем якої став М. Хвильовий. Але, признаюсь, була мені якась стороння;бракувало там шукання глибинних сторін справи, і весь час виходив назверх такиспрощений концептивний позитивізм, переборений тільки в кінці полеміки — впроголошенні гасла про «романтикувітаїзму».
      Зате праця Юринця про Тичинудуже тоді сподобалась; він, походячи з Галичини, як і Курбас, був мислителем —енциклопедистом, що докладно знав розвиток європейської поезії. Його монографія натой час була новістю, приводила до оригінальних висновків про багатостороннійстиль «клярнетиста» Тичини.
      Було в менетоді благоговіння перед нашим мандрівним філософом XVIII століття, Сковородою(походив з моєї Лубенщини); і я не бачив тоді достатньої причини, чому такполемісти з Відродження 20-х років здебільшого «звисока» ставилися до нашоїстаровинної клясики. Для мене, цілковитого сковородинця, близько підійшовДостоєвський, предмет величезного ентузіязму, — і в ті роки, і пізніше. З рідногописьменства були кумирами — звичайно, крім Шевченка, — на першому місці ІванФранко: особливо його проза, після нього Коцюбинський,Стефаник.
      Закінчивши педагогічнийтехнікум, після всіх драм і конфліктів став учителем математики і фізики, алеслабим, в неповній середній школі. Послали в дуже глуху Сьому Роту, шахтарський«посьолок», що одночасно числився як село Нижнє, за якусь версту від шахти«Тошківка»: між високими крейдяними горами і нижчими — із звичайних скель, наберезі Дінця. Сьома Рота, лежачи в міжгір'ї, втопала або в чорний дим від шахти,або в білу куряву, несену з крейдяних верхів'їв. Нещасливі випадки в підземеллі,пияцтво і «поножовщина» були звичайним явищем, і завжди вранці на вулицяхзнаходили трупи.
      Учні спочатку ставилисявороже до нових вчителів, але скоро привикли і були дужемилі.
      Довелося 1928 року виїхати поспіхомз України, властиво — тікати: через конфлікти з місцевими партійнимикерівниками.
      Пристав на ПівнічномуКавказі, що тоді разом з Кубанню входив до РСФСР (як ітепер).
      Здавна приманював Кавказ; і Кубаньбула омріяною землею.
      Там скінчивфілологічний факультет, зрікшися попереднього фаху, для якого негодився.
      Вже на Донбасі, в одинокості,брався перечитувати модерністичні вірші; вивчав їх напам'ять, передусім — віршіТичини.
      А тепер, згадуючи життя біляДінця, складав і сам лірику. Послав перші вірші Тичині, і, — на моє радіснездивування! — він надрукував їх в «Червоному шляху», найбільшому в той часперіодичному журналі в УССР. (Тичина редагував відділпоезії).
      1930 року вийшла моя перша збіркапоезій: «Шляхи» в Державному видавництві в Харкові, тодішній столиці. Ранняавторська надія була гвалтовно обламана жахливо напасницькою рецензією, самзаголовок якої відбиває весь її зміст: «Проти клясово-ворожих вилазок в поезії».Друкувалася вона на всю сторінку в столичній «Літературній газеті»; містиланеправдиві закиди.
      Я тоді був цілковитолояльним громадянином і зовсім не думав про «вилазки»; тільки хотів знайти образидля виразу якоїсь яскравої сутности з подій життя. Газета обвинуватила в злочиннихречах, зокрема — в спробах відновити релігійний «пережиток капіталізму», хоч я тежі цього не робив, а тільки будував символічні картини з подихами вічних сил, щодіють над обмеженою реальністю видимого. Найгостріше обвинувачення було — що янібито хотів віршами повідомити пресу на Заході про фізичну ліквідацію «служниківкульту», але насправді я тільки подав експресіоністичний опис того, що діялося підчас антирелігійного карнавалу, коли артисти на плятформах зображували священика,патера і равина, ведених під скісний гостряк гільйотини. Навіть провідний вірш зортодоксальною думкою не врятував збірки, і довелося на зборах «РАПП»-у без кінця«каятися». (РАПП: Російська Асоціація Пролетарських Письменників; мала українськусекцію, до якої я належав). Додалося також обвинувачення в «буржуазномунаціоналізмі».
      Зрештою, вирішилаписьменницька управа: треба скласти «виробничі», «трудові» поезії, відвідуючизавод «Красноліт» і частково працюючи там. Я так і зробив. Виникла збірка «Цехи»,видана 1932 року також в Харкові — в ЛіМ-і (Література іМистецтво).
      Рецензія в «Літературнійгазеті» була прихильна — з тією ідеєю, що автор виправляється і зростаєсвідомість.
      Але я вже не мав надії; хоч іцілком щиро писав на сюжети «виробничі», але відчував: більше не зможу так писати.Напроти того, як я хотів писати і міг, — не можнабуло.
      Замовк. Вибрав добровільну поетичнунімоту — замість писати, до чого серце не лежало. Настало безмовне десятиліття: аждо приходу німців. Але дома, пізніми вечорами, часто писав вірші; вони майже всіпропали під час війни.
      На Кубані тоді була«українізація» — передусім для міста, єдиного великого міста-столиці, що середукраїнського населення козачої области зрусифікувалося було більш як наполовину.Приїжджав Скрипник, член ЦК ВКП(б), і заохочував до здійснення справи, схваленоїна самому московському «олімпі». Ми з одним приятелем, лінгвістом, плекали тоді«страшну таємницю»: мрію про з'єднання Кубані і України — для здійснення принципусправедливости.
      Обидва були цілкомлояльними громадянами і гадали, що при радянському ладі можливо перебороти болючірозриви, проведені через український народ при «проклятому»«царизмі».
      Про це ми згадували з ним черезтринадцять років, під час війни — вже на Заході. Але сила «культу особи» подавиласправедливість; Кубань і досі відірвана від основної масиукраїнців.
      Хоч ми самі часто руйнувалисвій життєвий стан.
      Напади комсомольців за«Шляхи» і навіть за другу збірку в студентський час були надто гострі. Коли жпроголошений був вільний конкурс в аспірантуру і я його витримав, то напади закожен вислів змусили покинути український відділ і перейти на більш нейтральнийвідділ історії середньовічних західньоєвропейських літератур. Але цей відділпроваджений був російською мовою.
      Такскінчились мої можливості писати українською мовою і вивчати українськулітературу.
      Через півтора року в Кремлі, знаказу Сталіна, проголосили похід проти «українізації» і зліквідували її наКубані.
      Деякий час я мав додаткову працю вхудожньому музеї: як науковий робітник (складати каталоги, тексти «етикеток»,плянувати експозицію, досліджувати експонати, що зоставалися в «фонді» черезневизначеність). Воднораз працював над розділами з фахових аспірантськихкурсів.
      Дослухував аспірантські курси вМоскві вже пізніше; тоді ж вибрав тему дисертації: про співвідношенняреалістичности і фантастики в стилі «Божественної комедії»Данте.
      В музеї служба скінчиласькатастрофою з відданням під суд. Хоч достатніх причин до того не було; я з фонду,визначивши дані про картини, включив в експозицію естамп Дюрера: «Чоловік смутку»(бичування Христа), копію А. Іванова (автора «Явління Христа народові») — зкартини Веронезе «Пієта», гарні копії з Рафаелевої «Мадонни з святим Георгієм»; з«Ночі» («Різдва») Кореджіо; та ряд інших картин, справжньої мистецької вартости, зрелігійними сюжетами. Для суду формула обвинувачення була: «контрреволюційнеоформлення художнього музею».
      Тільки колираптом в Кремлі змінився тон і почались нагінки на «спрощенців», що збіднюютьзбірки клясичного малярства в музеях, — прийшов і мійпорятунок.
      А з свіжих курсів, що слухав їхв Москві: від професорів Пурішева, Поспєлова, Дератані, Шіллера* (*Професор,однофамілець клясика), і особливо з бесід з Джівелеговим, — я дістав значну обновуі вкріплення в суто гуманітарному напрямкудумки.
      Через чотири роки, протягом якихчитав курс історії середньовічних літератур на філологічному факультеті (ПівнічнийКавказ, де і вчився попереду), — я закінчив дисертацію і захистив її в Москві. Цебуло якраз в день миру з Фінляндією, коли вперше зняли затемнення і багато людей закадемічного кола прийшло назахист.
      Потім, з літа того року, булахвороба (легені і серце); на веснуодужав.
      Почалась війна — я з багатьмаіншими попав до т. з. «народного ополченія»; міг звільнитися через нездоров'я, алене захотів, вважаючи, що повинен виконати обов'язок. Ми відбували військовийвишкіл і справляли протиповітряну службу на покрівлях високих будинків: навипадок, коли падатимуть запальнібомби.
      Потім забрали нас в казарми іпочали готувати як партизанський загін — в запіллянімців.
      Проте наступ німців був такийшвидкий, що нас відправили до польових окопів і приєднали до регулярної військовоїчастини.
      В ніч на 10 серпня 1942 рокунімці раптово змінили напрямок наступу — тоді нас дуже швидко повели: їмназустріч, переймати біля річки. На жаль, через непідготованість (в багатьохгранатах, наприклад, не було капсулів-детонаторів: забули видати) і через невдалийманевр командування все закінчилосьм'ясорубкою.
      Після удару осколком вголову, коли вже плече було пробите кулею з танкового кулемета, я втративсвідомість. Опритомнів, добувсь до городів на околиці і заліз в покинуту хатку;вся ліва сторона гімнастьорки була закривавлена іприлипала.
      Увечері розбудили люди, що жилив хатці, — вони днями ховалися в «щілинах»(траншеях).
      Передягли в робітничий одяг.Другого дня я попросив сусіда, що навідався, — помогти мені дійти до річки: хочупереплисти на другий берег Кубані. Випросив у господарів гумову подушку: надути їїперед тим, як піти в воду, — течія великої річки дуже швидка і з водоворотами:навіть не кожен здоровий мігпереплисти.
      Але якраз на березі стояликолони німецьких танків; довелось вертатизвідти.
      Більш як місяць потім хворів і неміг ходити. Плече все гнило, і голова тьмарилась; медикаментів не було ніяких. Яжував цибулю і часник разом, робив «котлету» і прикладав: зрештою почало гоїтися.За довгі тижні господарі натерпілися; бо на брамі, як і скрізь по місту, висіливеликі німецькі об'яви: тим, хто ховається після побоєвища, і власникам будинків —розстріл на місці. Боялись люди, але не викинули лежачого на вулицю. Одночасно зрадянських літаків скинуто об'яви: всі, хто зостався живий при німцях післяпобоєвища, проголошувалися «ізменнікамі родіни». Ця об'ява безмежно обурила.Чоловік опинявся між двома смертями, викреслений із живих. То була доля дужебагатьох і куди гірша від моєї і зачепила мільйони людей. В той час вирішився мійцілковитий розрив з режимом.
      Коли змігходити, господарі відвели до порожньої кімнати — в будинку недалеко від вокзалу.Там були добрі знайомі.
      Виздоровівши,працював при свічній фабриці, в лябораторії. Коли звільнили, — бо старий віск істеарин скінчився, а нового не було, — став працювати коректором, одночасно ісправляв мову, в українській частині газети «Кубань», що тоді почалавиходити.
      Вернулася дружина з сином: їхевакуювали були разом із шкільним персоналом на Кавказ (дружина з фаху вчителька,а потім вчилась в театральному інституті). Німці захопили частину евакуйованих ізавернули назад.
      Дружина — черкешенка(адигейка); ми одружилися 1932 року влітку; син Юрій народився 1933 року восени,під час великого штучного голоду на Кубані. Голод забрав багато жертв; на самійУкраїні коло семи мільйонів, на Кубані приблизно півтора мільйона — з трьох зполовиною чи чотирьох.
      Німці проголосилиевакуацію всіх мужчин; забув, здається, до 55 років; поліція вишукувала — хтозостається.
      Ми від'їжджали 29 січня 1943року; всі говорили: це на тиждень-другий, скороповернемось.
      Було холодно і сніжно.Небагато хто зважувався брати сім'ю в відкриті зимові степи з хуртовинами. Я тежпокинув місто сам.
      Потяг скоро став. Ішлипішки: частину дороги відбули на тягарівці (підвозив німець, що відправляв великіелектромотори).
      Дістались на «чушку» —заміновану по боках смугу широчиною понад десять метрів, а довжиною, мабуть,чотирнадцять кілометрів, — точно не пригадую! — вона врізається в води Озівськогоморя в напрямку до кримського берега, до Єнікале, де було колись турецькеукріплення.
      Морська течія несла масукриги: ми по ній настилали дошки і йшли до чистого місця: зустріти який-небудькатер.
      З людей, що переходили попереду,багато згинуло.
      Пізно ввечері пощастилопереїхати — ми заробили переїзд, розвантаживши будівельне дерево з пароплавика іперенісши його по дощаній дорожці на морі — до пристані на вістрі«чушки».
      Другого дня німці вистроїли насяк полонених; дали по житній буханці на двох і колоною повели на вокзал;погрузивши в товарні вагони, повезли через Крим і далі — через Україну, навідкритих платформах при лютому морозі і вітрі, з зупинкою в Кривому Розі. Пішкипереходили ми через Дніпро, при Дніпрельстані, що його тоді ремонтувалиіталійці.
      Далі зупинка була в Білійцеркві, Києві, Варшаві (тут «санітарна обробка»); і зрештою прибули вБерлін.
      Там потрібен був коректор додрукарні українського видавництва, і його адміністрація дістала дозвіл взяти мене.З категорії «остарбайтерів» не звільнили урядовці Остміністеріюму, але дозволилине носити нашивки «ОСТ».
      Жив я в кімнатціпри самому приміщенні видавництва. Берлін тоді вже починав горіти підбомбардуваннями, і я одночасно виконував протипожежні обов'язки вприміщенні.
      Після лютости фронтовихпросторів і жорстокости німецького врядування на Сході — надзвичайно вразивхарактер життя в самій Німеччині: люди в основній множині своїй чемні і уважні,феноменально працьовиті і тверді в обіцянках, спочутливі, невтомні в збереженнічистоти і ладу: це було величезне добре відкриття для мене — там, серед звичайногонаселення, в таких незвичайних обставинах палаючого Берліна, я знайшов мою омріяну«фавстівську» Європу. Німці в переважаючій масі своїй були огірчені всією воєнноюавантюрою нацистів.
      Хоч зустрічалися дужежорстокі: передусім наглядачі таборів; вони цькували псів на наших «остівців»,женучи на роботу, і били в кров. Вже не казати про кацети — з їх людоїдськимиладами.
      Весь Берлін горів все дужче;повітряні атаки бували вже вдень і вночі. Бомби двічі розбивали приміщеннявидавництва; все горіло від фосфору до —кінця.
      Переїхали на околицюміста.
      В ці роки (від 1943-го) я зновпочав постійно писати вірші.
      Життя на«граничних ситуаціях», читання нових книжок, недоступних раніше, передусім —релігійних, відвідування церкви, а найбільше довгі роздуми на самоті зовсімзмінили погляди. Найдорогоціннішим придбанням була Біблія в перекладі Куліша: їїподарував визначний наш артист-маляр ЕдвардКозак.
      Я й тепер бережуїї.
      Писав я також есеї: частину їх включивтепер в книжку «Земля садівничих» (недавнонадрукована).
      Почалась евакуація зБерліна. Вірші я переписав дуже дрібно, щоб тримати в кишені і не загубити. Вночі,після бомбардування, виїхав до Ваймара і там жив з багатьма нашими земляками вГердер Шуле; спали на долівці.
      Тамзустріли ми перші американські танки, що займали місто. Але скоро Тюрінгія відданабула до радянської зони; довелося відходити далі назахід.
      Пішки пройшов біля 1000 кілометрів.За місяць мандрівки часом підвозило авто, що здобули нашіземляки.
      В дорозі ховалися від ловців зрепатріяційних комісій: вони виглядали на всіхперехрестях.
      Ночувати доводилося то всіні, то на долівці в порожній школі, то в куренях за селами, а іноді німцігостинно приймали в свої доми.
      Зрештоюперед очима — Авгсбург. Там знайшлося пристановище на околиці, на тереніпокинутого цегляного заводу, в широчезній ямі, де в бараках розміщався українськийтабір. Місця вільного не було. З дощок я збив низенький ящик і тамночував.
      На зиму табір переселилиамериканці в гарні будинки Сомме-касерне: почався більш упорядженийпобут.
      В роки життя в таборі «ДіПі» яписав вірші, есеї; склав роман «Рай» — він, щоправда, весь пройнятий гіркотоютодішнього стану і полемічністю напівприречених — під постійною загрозою видачі;це зрушило розповідні лінії в творі, писаному в коридорі на підвіконні, бо вневеличкій кімнаті з ліжками в два поверхи було надто тісно ішумно.
      Вірші, переважно серед природи, замежами табору, складалися більшнезалежними.
      Табір переведено в Ляйпгайм.Але деякий час я прожив, виїхавши звідти, в Нойбурзі, біля Дунаю. Вернувшися вЛяйпгайм, дістав повідомлення на виїзд за океан. Маючи розбите здоров'я, боявсяїхати в Америку: в ній можна було в той час знайти тільки важку працю, як писалинаші земляки, і я не був певен, чи витримаю — не звалюся. Тому згодився напропозицію молодших людей* (*Упівці — з ОУН (р)): пішки перейти «на чорно» кордонФранції; там запевнена праця викладача в українській школі, недалеко відПарижа.
      Я з днів своєї юности був«парижоман»; найбільш любив французьке мистецтво і перекладав французьківірші.
      Піша авантура була дуже тяжка, зночівлями на мокрій лісній глині в гірських лісах, під дощем, з безконечнимисліпими мандрами. Французька поліція зловила в потязі, що йшов на Париж. Нассудили і посадили до в'язниці. Я не мав вибору і йшов без найменшого недоброгонаміру, без жодної прихованої цілі, просто — з відчаю, як рятується людина, щопозбавлена роками всього, хотіла кудись вибитися з останньою іскрою надії: протворчість.
      Околиця моєї улюбленої«Прекрасної Франції» обернулася в той час вкрай брутальною процедурою допитів, якане була пропорційна до порушення закону, в чому я з супутниками дійсно завинив.Але суддя з Саарлянда був дуже добрий чоловік, з мудрою стриманістю — він«припаяв» небагато. Ми з ним, при всій великоторжественій обстанові його місця,високо на горі: місця сторожа законів, одягнутого в мантію, — навіть трохи«поторгувалися» про термін ув'язнення. Я йому доводив, що перехід кордону не такийвже і великий гріх, бо, зрештою, в вічности неба над нами немає кордонів міжкраїнами чи зонами — американською, французькою тощо. На це пан суддя резонновідповів мені, що, на жаль, ми живемо не на небі, а на землі, і за такі речі, якія з супутниками вчинив, таки належитьсятюрма.
      Коли ми відсиділи в якійсь старійфортеці, нас відвезено до кордону івипущено.
      Пізніше в табір прийшовофіційний дозвіл на в'їзд до Парижа, але я мав велике огірчення від руїнинайомріянішого образу мого життя. Вирішив їхати до Америки: надіючись, що тамзнайдеться місце під сонцем і що, можливо, така судьба написана чоловікові наогняних зорях; як кожному своя. І непомилився.
      Вже в Ляйпгаймі почав новукнижку лірики, що її продовжив під час переїзду до Америки і що дістала назву«Океан» (І ТОМ; початок його в німецькому перекладі вийшов під назвою «Троянднийроман»).
      В Америці, під час тодішньогобезробіття, спершу топив паровики огрівання в підвалах, возячи вугіль тачками;потім мив стіни, вікна і підлоги в шпиталі католицького монастиря СвятогоХреста.
      Деякий час працював над історієюукраїнської літератури, при видавництві «Пролог»; до друку встиг приготуватичастину праці — вона появилася під назвою «Хліборобський Орфей, або Клярнетизм», —коли вже я відійшов від видавництва.
      Літопрожив в монастирі отців Василіян, біля океану в Гленкові; працював надпоемою.
      Був хворий; вернувшися в місто,написав книжку «Правда Кобзаря», опрацьовував її в Таннерсвілі, в Кетскільськихгорах: в домі приятеля, визначного артиста-маляра Л. Кузьми. З його родиною милітом жили на верхів'ях гір, в лісі, кладучи на ніч камені під голови. Він таммалював свої магічно-реалістичні краєвиди, як і його дружина — його учениця. Я тежпробував малювати, але більше працював над II частиною«Океану».
      Потім склав повість «Жовтийкнязь» (в основі — події 1933 року). Опрацьовував її, як і «Океан», в горах, наоселі «Верховина»: власність Братського союзу робітників-українців. Повість вийшладруком 1963 року.
      Це — моя друга прозоваріч; перша, «Рай», видана в Америці 1953року.
      Збірка невеликихрелігійно-філософських есеїв, більша частина яких ішла в радіо «Свобода» як серія«Недільних розмов», — вийшла в світ під заголовком «Вершникнеба».
      Книга вибраних поезій «Лірник», щообіймає вірші, написані за 25 років, появилась на моє шістдесятиліття: 1968року.
      Декілька років був редакторомукраїнського відділу радіо «Свобода» в Нью-Йорку; через нездоров'я мусіввідпроситися (клопіт з недугою очей і кровоноснихсудин).
      Переклав Шекспірового «КороляЛіра»; мав на меті деяку обнову стилістичних строїв української літературноїмови.
      Переклад був прийнятий до друку влітніх числах журналу «Сучасність» /Мюнхен/ і вийшов потім окремоюкнижкою.
      Перед тим переклав «Апокаліпсис»:для українського видання Біблії (вРимі).
      Закінчив строфічний (віршований)роман «Свідок»: чотири п'ятсотсторінковітоми.
      Інші твори, видані або підготованідо друку: «Кавказ» (судьба імперії), драматична поема, чотири томи; «Океан»,лірика, три томи; «Судний степ», епічна поема, один том — присвячена до тисячноїрічниці хрещення України-Руси; «Царство», псалмічні сонети, один том; «Лірник»,вибрані вірші і поеми, два томи, друге видання; «Душі едемітів», роман; «Спокутникі ключі землі», роман — з українського побуту в Америці; «Земля садівничих»,антологія есеїв про мистецтво і літературу, два томи; «Господар міста», п'єса(«Мертвий кут» українськоїноменклатури).
      Моя біографія, супротизвичайного життєвого становища, склалася невдало. Але так чоловік часомзвільняється від того, що в'яже зв'язками, незгодженими з вільним висловомпочування і думки в образі простої і доброї краси, що її треба з постійнимитрудами шукати. Хоч вона всюди заключена, як в зернині, в правді — з неїрозкривається для кожного, і життя дістає виправдання при всіхнезлагодах.
       
Українське слово — Т. 2.— К., 1994.
       

Комментарии к биографии Барка Василь

оставить комментарий