Іван ГНАТЮК Гнатюк Іван Федорович народився 27 липня 1929 року в с.ДзвинячаКременецького повіту Волинського воєводства (нині Збаразького районуТернопільської області) у бідняцькій селянській сім'ї. Восени 1944 рокубатько майбутнього письменника був мобілізований до радянського війська і востанній день Берлінської битви загинув, залишивши дружину з чотирманеповнолітніми дітьми. Ставши напівсиротою, І.Гнатюк по закінченні сільської школивступив до Кременецького педагогічного училища, але на початку другого курсунавчання був раптово заарештований. Щоправда, по дорозі до в'язниці він утік іневдовзі подав документи в Бродівське педучилище, що на Львівщині. Проте й там непощастило йому пробитися "в люди". 27 грудня 1948 року його знову заарештували іпісля чотиримісячного слідства засудили за зв'язок з ОУН на 25 років неволі звідбуванням покарання в спецтаборах так званого Берлагу на Колимі. Першимконцтабором, де йому було призначено каратися, стала зловісно знаменита Аркагала,в якій за десять років перед тим загинув відомий український поет МихайлоДрай-Хмара. Маючи непокірну вдачу, Іван Гнатюк не міг довго протриматися на одномумісці, бо табірна адміністрація намагалася чим скоріше позбутися такого в'язня. Засім років, проведених на Колимі, йому довелося побувати у багатьох концтаборах: вАляскітово, Дебені, де містилася центральна колимська лікарня для зеків, наХолодному, Дніпровському, імені Бєлова та імені Матросова, з якого 6 лютого 1956р.він був звільнений "на основании определения Магаданского облсуда от 10 ноября1955г. как страдающий тяжелым недугом". Політичних в'язнів, звільненихіз-за ґрат за станом здоров'я, випускали на волю лише за умови, що хтось із ріднихчерез союзне Міністерство внутрішніх справ давав письмову згоду взяти приреченогона своє утримання як інваліда і доглядати до самої смерті. Таку довідку-згоду далаІванові Гнатюку його майбутня дружина, з якою він після її звільнення з концтаборувипадково познайомився у 1954 році. Одначе, коли І.Гнатюк приїхав до Борислава, девона мешкала, органи держбезпеки буквально вигнали його за межі Західної України,мотивуючи своє рішення тим, що в сусідній Угорщині неспокійно (це ж був 1956рік!). Два роки поневіряння в несприятливих для хворих на сухоти південнихстепах, куди І.Гнатюк переїхав до своєї матері, злидні та моральне пригнічення немогли не позначитися на його здоров'ї. Побачивши очевидну приреченість вчорашньогополітв'язня, підтверджену головним лікарем миколаївської обласної тублікарні,органи держбезпеки дозволили йому повернутися з дружиною та двома немовлятами доБорислава. Та Іван Гнатюк вмирати не квапився. Навпаки: тяжко хворий, він, як і всталінських концтаборах на Колимі, де потай писав "захалявні" вірші, зновубереться за перо. І творчість додає йому сил боротися із тяжкою недугою.Тим паче, коли його вірші стали з'являтися на шпальтах газет та журналів. Проте друга книжка "Калина" (1966) завдала авторові більше лиха, ніжрадощів. На одному із засідань ЦК комсомолу України вона була визнананаціоналістичною, і це, безперечно, позначилося на подальшій долі її автора. Колиж І.Гнатюка того року було прийнято до Спілки письменників, тодішній секретарЛьвівського обкому партії Маланчук на зібранні письменників-комуністів заявив, щоне простить їм того, то вони "контрабандою прийняли націоналіста до Спілки".Звичайно, Іван Гнатюк відразу потрапив у неласку властьімущих чиновників одлітератури і лише завдяки своїй наполегливості зрідка заявляв про себе то якоюсьпублікацією віршів у періодиці, то невеличкою книжечкою, як правило, немилосерднопокастрованою цензорами різних мастей. За два з половиною десятки років він видав(разом із трьома перевиданнями) п'ятнадцять збірок поезій, які були навмиснозамовчані критикою. Останніми роками, українські художньо-літературніжурнали та письменницька газета стали щедро друкувати його вірші, писані вколимських концтаборах. 1990 року вони видані, окремою книжкою "Новеліточислення". З-під його пера, крім вищезгаданих, вийшли такі збірки поезій:"Повнява" (1968), "Жага" (1970), "Життя" (1972), "Барельєфи пам'яті" (1977),вибране "Дорога" (1979), "Чорнозем" (1981), "Турбота" (1983), "Осіння блискавка"(1986), "Благословенний світ" (1987) та книжечка для дітей "Хто найдужчий на весьсвіт" (1989). Олекса Мусієнко
