Барка Василь - краткая биография

ВАСИЛЬ БАРКА
(1908—2003)
      Справжнє ім'я — ВасильКостянтинович Очерет.
      Василь Барканародився 16 липня 1908 р. в селі Солониця Лубенського району на Полтавщині вкозачій родині. Батько його служив у козачій частині, повернувся покаліченим зросійсько-японської війни. Сім'я постійно бідувала, батько теслював, доглядав зтрьома синами чужі сади, під час громадянської війни працював інструктором умайстернях, що виробляли кінське спорядження для армії Будьонного. Очеретипереїхали у відкритий степ неподалік від хутора Миколаївки, куди Василь ходив дотрикласної початкової школи.
      З 1917 р. віннавчався в Лубенському духовному училищі («бурсі»), яке згодом було перетворене натрудову школу. Улюблений предмет хлопця -— література, він захоплювався творчістюГ. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Ф. Достоєвського, М. Коцюбинського, В.Стефаника. Вивчав марксизм, але «красиві» теорії не задовольнялисерце.
      У 1927 р. В. Барка закінчивЛубенський педтехнікум, працював учителем фізики й математики в шахтарськомуселищі Сьома Рота на Донбасі (в автобіографії зазначав, що фах вибрав помилково,взявши за авторитет старших братів).
      У1928 р. через конфлікт з місцевими партійними керівниками В. Барка поспішновиїздить на Північний Кавказ до м. Краснодар, де вступає до місцевого педінститутуна філологічний факультет. У 1930 р. у Харкові В. Барка видає книгу поезій«Шляхи»: «Літературна газета» звинуватила його у виявах «класово-ворожого»світогляду, «буржуазному націоналізмі», у спробах відновити релігійний «пережитоккапіталізму». Поета змушують прилюдно каятись на зборах РАППу (Російськоїасоціації пролетарських письменників, до української секції якої вінвходив).
      Друга книжка В. Барки «Цехи»виходить 1932 р. у Харкові, вона «ідеологічно правильна», на «виробничі сюжети».Поезії цієї збірки створювалися під враженням спостережень на заводі «Красноліт»,де автор був у «творчому відрядженні». В. Барка одружується: з дівчиною-адигейкою.Писати на замовлення поет більше не може, тому обирає «добровільну поетичнунімоту», хоча продовжує творити: «для себе». На жаль, всі ці твори загинули підчас війни. В. Барка вступає в аспірантуру на українське відділення, але черезпостійний тиск він змушений був перевестись до відділу історії середньовічнихзахідноєвропейських літератур Московського педінституту. Одночасно поет працює вКраснодарському художньому музеї науковим співробітником. І там пильні ідеологічнінаглядачі добачили «контрреволюційність» в оформленні експозиції (використав творимитців релігійної тематики), за що Барка навіть було віддано під суд. Врятувавсяпоет випадково через зміну настроїв у Кремлі. Барка-науковець читає курс лекцій зісторії західноєвропейських літератур у Краснодарі, працює над кандидатськоюдисертацією про стиль «Божественної комедії»Данте.
      У 1940р. він успішно захистивдисертацію у Москві. Після цього читав курс історії західноєвропейської літературина філологічному факультеті Ростовськогоуніверситету.
      У 1941 р. В. Барка пішовдобровольцем у «народне ополчення», хоча мав можливість бути звільненим за станомздоров'я.
      Підчас одного з наступів німціву 1942р. був тяжко поранений. Виходили його, незважаючи на ризик, чужі люди. Німцізагрожували покаранням за допомогу пораненим радянським воїнам; а з радянськихлітаків скидали попередження, що всі, хто залишився живий після бою з німцями —«зрадники Батьківщини». В. Барка опинився між двох вогнів і вирішив порвати з«режимом». Видужавши, працював коректором у місцевій газеті«Кубань».
      У 1943р. було оголошеномобілізацію всіх чоловіків на роботи в Німеччині. Війна назавжди розлучає В. Барказ рідними. У важкому зимовому переході поет писав вірші, більшість з якихзагубилися. Цього ж року він обрав собі псевдонімі, дивлячись на барки, якірозвантажував, і порівнюючи себе з ними («тягнуться по річці туди-сюди, несучи насобі те, що людям потрібне»); Зміною прізвища на псевдонім намагався захиститисвою сім'ю від переслідувань. У Берліні Василеві Барці вдалось вирватися з табору.Працював коректором у видавництві«Голос».
      У 1945 р, після розгрому Берлінаразом з іншими вигнанця-ми-втікачами письменник здійснив 1000-кілометровий перехіддо Авсбурга в табір «Ділі» (табір для переміщених осіб). Ночував у ящику, терпівнезгоди. Розпочав перший прозовий роман «Рай», який вийшов у Нью-Йорку в1953р.
      У 1946р. у Німеччині вийшла збіркайого поезій «Апостоли», у 1947р. з'явилась збірка «Білий світ». Письменникнамагався перебратися до Франції, аленевдало.
      У 1950 р. з офіційного дозволу В.Барка переїхав до Америки, там працював над історією української літератури, видавокремі частини під назвами «Хліборобський Орфей, або Кларнетизм», «Правда Кобзаря»(1961). Писав релігійно-філософські та літературознавчі есе, перекладав. Кількароків працював редактором на радіостанції«Свобода».
      Поетичні збірки «Псаломголубиного поля», «Океан» вийшли у 1958—1959pp.
      Протягом 1958—1961 pp. В. Баркапрацював над романом «Жовтий князь», він був опублікований 1963 р. окремою книгоюв Нью-Йорку (перевиданий 1968р.; 1981р. вийшов у перекладі французькою; і тільки1991 р. з'явився в Україні).
      У 1968 р.вийшла поетична збірка «Лірник» (відповідно до естетичних традицій «нью-йоркськоїшколи»).
      Протягом 1969—1988 pp. письменникпрацював над романом-притчею «Спокутник і ключі землі» (про життя українців вАмериці). В цей час вийшла епічна поема «Судний степ», 2 і З томи поезій «Океан»,поетична збірка «Свідок для сонця шестикрилих» (Нью-Йорк, 1981), драматична поемав двох томах «Кавказ» (Київ, 1993). Ці твори В. Барка вважав найголовнішими усвоєму художньому доробку.
      У 1992р. вУкраїні опубліковані кілька творів В.Барки.
      Письменник помер у Глен Спей(українському поселенні неподалік від Нью-Йорка) 11 квітня2003р.
      У поетичній палітрі В. Барки —елементи різних стильових шкіл та напрямів. Тут можна бачити виразні впливимолодого Тичини, символістичної та футуристичної російської поезії, італійськогоРенесансу, барокової поезії. Такий сплав стилів значною мірою пояснює важкістьсприйняття Баркового вірша. Він послідовний учень Сковороди у найширшому значенніцього слова, в багатьох моментах притчевий, але не вдається до нав’язливогоморалізування. Слід наголосити на особливій дикції барокової строфи В. Барки.Йдеться насамперед про інтонаційні паузи, за допомогою яких завжди можнавизначити, чи, вірніше, відчути в тексті твору основне слово, на якому авторакцентує. Барка уриває фразу, перенасить її в наступний рядок, в інших випадкахвидовжує:
      Прошу: черешні в червономунамисті, ждіть отут —
      за дверцятамизалізними!
      І вони стоять, коралові разкиперебирають...
      Прошу: берези в мережанихмантіях, отам —
      під фарбованими хмарами —ждіть!
       І вони стоять, зелені сповідішепчуть...
      
      Барка— майстер контрастів, за допомогою яких досягає зорової відчутності описуваного тайого часом аж вражаючого драматизму. Він часто протиставляє й окремі ситуації,ідилічне — трагічному (вірш «Рай»):
      Грімна хмарі Біблію читає...
      тополя пошепки:страшний який
      твій плач,Ісаіє!
      Молятьсясоняшники.
      Голод. Мати немовлявбиває..
      тополя закричала: он який
      мій рай,Ісаіє!
      
      Темаголоду в Україні 1932—1933 pp. — найболючіша оповідь В. Барки, якій він, крімпоетичних творів, присвятив великі епічні полотна — романи «Жовтий князь» і«Рай».
      Аналізуючи «Жовтого князя» Л. Плющ,підкреслював певний зв'язок цього твору з поемою П. Тичини «Сковорода». Письменникне ігнорує досвіду попередників, хоча «відлітературні» сюжети, які він переноситьз творів Тичини, Данте, Сервантеса, а часом і Блока,— лише певні прийоми, щодопомагають охопити повну картину всенародної драми — в її політичних, соціальнихі психологічних ознаках. Барка також щедро використовує фантастику, себтоміфологічні образи, апелює до фольклору.
      Уромані «Жовтий князь» відтворені реальні події і явища голодомору в Україні 1932—1933 років. Матеріалом для твору послужили спогади очевидців і власні враженняписьменника, який у 1933 році відвідав родину свого брата на Полтавщині, а потім ісам пережив голодомор на Кубані. Літературознавці вважають твір романом, хоча йогоможна було б назвати сімейною хронікою, адже в ньому розповідається про життяМирона Катранника і його родини від осені 1932 до жнив 1933року.
      Дійові особи роману — люди однієїепохи, одного часу, здебільшого одного соціального класу. Але в кожного з них —своя мета в житті, свої цінності та ідеали: у Мирона Катранника — глибокахристиянська віра в Бога, у Григорія Отроходіна — фанатична партійно-більшовицькавіра в Сталіна, який здатний винищити цілий народ заради «світлого майбутнього».Отже, їхні життєві філософії — діаметрально протилежні. Звідси й неминучістьконфлікту. До тою ж всі образи твору можна поділити на три групи: носії зла(Григорій Отроходін, хліботруси, хлібохапи, хлібобери, хлібокради), жертви (родинаКатранників, селяни-гречкосії, хліботруди), образи-символи (місяць, хліб, церква,церковна чаша, жовтий князь). Простий селянин Мирон Катранник і представник владиГригорій Отроходін являють два різних типи моралі: у Мирона — християнська з їїдесятьма заповідями; у Григорія — партійно-більшовицька, віра в Сталіна, який,нищачи цілий народ, забезпечує «світле комуністичне, життя» таким, як Отроходін.Така різноспрямованість життєвих інтересів неодмінно має призвести до конфліктноїситуації. Але зіткнулися герої на предметі великою мірою символічному — коштовнійцерковній чаші. Партієць допитує на зерновому складі Катранника, намагаючисьзломити того й дізнатися, де сховано церковну чащу: «Отроходін потер рукою об полусвого пальта і одвернувся, зиркнувши на обличчя селянина,— чи живий? Якщо вмер,сліди чаші пропали. Можна було б віддати впертого в сільраду під арешт. Але хтось,добувши чашу, прикарманить; або виставиться для відзнак: через твою невдачу. Ні!Краще — так. Супроти канцелярських шакалів, ледве вліз сюди, на склад, а то б ідосі дерся до млина між мертвяками». Читаючи роман, ми неодмінно маємо поставитисобі запитання, чому селяни згодні ризикувати життям, переховуючи та оберігаючичашу, чому Катранникові пропонують обміняти чашу на порятунок родини та йогосамого, чому для Мирона втрата чаші асоціюється з втратою душі? А відповідь дужепрозора: чаша — символ духовного Світла, порятунку, який неодмінно прийде.Недаремно Андрієві уявилася така картина: «Коли оглянувся на садибу пасічника,—там, над скарбним місцем, підводилося полум'я з такою великою і променистоюсполукою ясминної просвітлості, пурпуру, крові, сліпучого горіння, ніби таммогутності ненашого життя стали й підносять коштовність, відкриту з глибини землі.Палахкотливий стовп, що розкидав свічення, мов грозовиці, на всі напрямки внебозвід, прибрав обрис, подібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем інікому не відкрили її таємниці, страшно помираючи одні за одними в приреченомуполі. Здається, над ними, з нетлінною і непоборимою силою, сходить вона: навікипринести порятунок». Наступний символ — церква. Навіть перетворена на звальнийпункт, вона не втрачає своєї святості. Тому попри всі муки Мирон Данилович маєсили вистояти, не забувши проповідь священика: «Заповідано нам... тільки любов...Оглянімось на своє серце! Гризня, огнем дихаєм чи байдужістю. Заздрим і осміюєм,лаєм чорно і шкодим ближньому, як змії: без каяття, ніби так і треба...». Неабиякамайстерність Барки виявляється у влучному поєднанні слів, наданні їм різних,навіть символічних значень. Млин на початку твору— це не той млин, про якийідеться наприкінці, бо перший молов борошно, другий—- муку, по-барківському —мукомольня. У пошуках їстівного збігаються до нього люди з усієї округи, анатомість отримують смерть. Назва роману теж символічна. «Жовтий князь» — символзла, демонської сили, голоду, тоталітаризму. Повсюди зустрічається жовтий колір.Жовкнуть люди від тривалого недоїдання, жовкнуть стіни будівель, коли в них ніхтоне живе. Символічним є і образ Андрійка Катранника, який сам один вирушив у далекужиттєву мандрівку — до відродження українськогонароду.
      Складається таке враження, що В.Барка, працюючи над твором, усе продумав, усе передбачив, бо навіть прізвищаперсонажів є доволі символічними: Катранник («катран»— лікувальна рослина, щоросла в степах і використовувалася як гірчичник), Кайданець—від, «кайдани»,Кантарик — «кантар» — діалектне «вуздечка», Вартимець — від «варта», бо головаколгоспу; Безрідний— хочмає дружину й дітей, але не має притулку духовного, бостав безбожником, Отроходін — щось від російського «отродье», Шкірятов нагадуєслово «шкіритися»—-1- «сміятися зі злом» чи жаргонне «шкіра». Гостроту трагедіївідтворює і новий селянський календар: «Тепер місяці нові — вчора нам сусідказав... грудень... трупень... січень... могилень... вересень... розбоєнь, бограбували всіх, жовтень — худень, а листопад — пухлень... Лютий—людоїдень,березень — пустирень, квітень — чумень…». Так світ, який завжди ніс радістьхліборобу, який жив у одвічній гармонії із землею, перетворився на зонусмерті.
      Роман цікавий не тільки своєюісторичною правдивістю, але й глибиною морально-етичних і філософських проблем:наприклад, чи всі дії людини можна виправдати екстремальністю ситуації (забратихліб у мертвої людини, вбити й з'їсти ховраха, шпака, горобців, собаку, відігнатислабкішого),— ведуть ці вчинки до зруйнування своєї внутрішньої сутності? Автор неморалізує, не дає буквальних відповідей, він примушує думати самостійно, простоописуючи події: Андрій «... відрізає кусень і жує швидко... і знову жує. Алевідчуває дивну ніяковість: підводить голову і враз бентежиться: поблизу літняжінка стоїть і спостерігає, як він їсть... Аж чорна: висохла від голоду. Стоїть івсіма очима дивиться на ховраха, мов заворожена. Ні слова не каже. Тінь — і годі.Хлопцеві стало так недобре, що він похапцем склався і пішов. Виправдовувався вдумці, мовляв, тепер «кожен — собі». Однак через хвилину стало ще гірше, ажпохолодніло їдкістю на серці! Він оглянувся... Де стояла жінка, там і застигла...не гукає, непросить. Лише дивиться як снохода: Вернувся хлопець до пригаслоїватри, відділивши частину ховраха і поклавши на папір, простягнув жінці; «Тітко,візьміть!» І ми розуміємо, що Андрій не міг вчинити інакше, тому що така етикайого поведінки корениться в одвічній українській «родинній педагогіці», якабазується на глибокій повазі до людини, на законах християнської моралі.Відродження душі хлопчика, змученої голодом і втратою матері, настає тоді, коливін починає помічати красу: «Одного ранку хлопець ворушився між бур'янами усадибі, шукаючи решток старої городини. Серед зарості, серед гичі — потворної іжорстокої — побачив квіти: з білими промінцями вкругі охристими очкамипосередині». Його серце не байдуже до краси, а отже й до життя. І це віщуєвідродження. «Саме в показі незнищенності гармонійної душі, яка вихована на красуі полягає ідея твору» (О. Ковальчук). І ще одне питання хвилює В. Барку: чому все:ж так? Україну спіткало таке страшне лихо? Пояснення він дає в традиційному длясебе християнському ключі: велика гріховність українського народу потребуєобов'язкової: спокути. Автор нагадує біблійну оповідь про перший гріх на землі —братовбивство, проводячи чітку паралель із сучасністю: місяць горів кров'ю тоді,коли Каїн мав убити Авеля, як і в той час, коли починалося голодне лихоліття вУкраїні. Кров, за Біблією і Василем Баркою,—- це правда, яка обов'язково станевідомою, це також помста й спокута. Згадаймо епізод із самогубством секретарярайкому: «Колір крові ніби скував Мирона Даниловича, і думки тривожили: ось щотайно хотів бачити! — її, пролиту; мовляв, нею заплатять за нещастя всіх, люторозорених і повбиваних,— чи вдоволений червоністю її? Тобі, можливо, так данотепер: глянь і скажи, чи того хотів? чи радуєшся?.. «Ні!» — знялося, наче скрик,на серці: бо бачив невикупливою кров секретаря — проти моря нещастя людського,таким, як він, заподіяного». Релігійний Барка намагається пояснити причину голоду.Устами праведних письменник запитує: «Може,— іспит, нехай очистяться в горі, як вогні останньому»,— за смерть Ісусову, адже минає дев'ятнадцять століть з часускоєння цього гріха. Далі з тексту випливає, що причина біди — нешанобливеставлення до віри. Чимало епізодів відтворюють жахливе руйнування храмів Божих,відвертання людей від віруючих, їх масовегоніння.
      Безперечно, бажанням письменникабуло відтворити страшні картини штучного голодомору в Україні в 1932—1933 pp.,показати світові болючу правду про тоталітарну систему, яка нищить усе світле йгуманне на своєму шляху, власне, «пожирає своїх дітей», бо вона сама — «жовтийкнязь». Роман прославляє твердість людського духу і віри, які допомогли йогогероям залишатися Людьми у найтяжчих обставинах, підіймає широке коло одвічнихпроблем: життя і смерті, добра і зла, моральності і аморальності, духовності ібездуховності, родинного виховання, віри, новітнього яничарства, застерігаєнащадків від повторення помилокісторії.
      
      ОСНОВНІТВОРИ:
      Збірки поезій «Апостоли», «Білийсвіт», епічна поема «Судний степ», романи «Рай», «Жовтийкнязь».
      
      ДОДАТКОВАЛІТЕРАТУРА:
      1. Українське слово.Хрестоматія української літератури та критики: В 4 кн. Кн. З/ Упоряд. В.Яременко.—К., 2003. Аконіт, 2003. т. 3.
      2.Василь Барка. «Жовтий князь»: Посібник для 11 класу/Автор-укладач В.В. Паращич—X:Ранок, 1999.
      3. Забарний О. Роман В. Барки«Жовтий князь»//Дивослово.—1996.— № 10.
      4.Мовчан Р. Василь Барка //Дивослово.—2002.— №4.
      5. Плющ Л. Заразар — Заказар //Сучасність.—1987.— №10.

Комментарии к биографии Барка Василь

оставить комментарий