Гончар Олесь - краткая биография

ОЛЕСЬГОНЧАР
(1918—1995)
      Олександр (Олесь)Гончар народився 3 квітня 1918р. у слободі Суха (тепер Кобеляцького р-ну)Полтавської області у сім'ї робітників Терапія Сидоровича і Тетяни ГаврилівниГончарів; батько перед війною працював у приміському колгоспі (де й загинув віднімецької авіабомби), мати — на заводі металевихвиробів.
      У 1921 р. померла матірОлександра, хлопець переїхав до бабусі та дідуся (батьків матері), з 1925р. вчивсяу рідному селі, потім у с Хорішках. У 1933р.— після закінчення семирічної школи вс Бреусівка Козельщинського району працював у редакції районної газети«Розгорнутим фронтом» (с.Козельщина).
      Протягом 1933—1937 pp. О.Гончар навчався в Харківському технікумі журналістики ім. М. Островського; позакінченні недовго працював учителем у с Мануйлівка, потім — в обласній молодіжнійгазеті «Ленінська зміна».
      З 1937р. почавдрукувати (переважно оповідання) в «Літературній газеті», «Піонері!», «КомсомольціУкраїни», «Молодому більшовикові». Поступив на філологічний факультет Харківськогоуніверситету.
      У 1938 —1941 pp. створеніновели «Іван Мостовий», «Черешні цвітуть», «Орля», повість «Стокозовеполе».
      У 1941 р. з третього курсуХарківського університету в лавах студентського батальйону О. Гончар добровольцемпішов на фронт, був двічі поранений. Писав поезії (видані 1985р. окремою книгою«Фронтові поезії»). Нагороджений орденами «Слави» і «Червоної Зірки», трьомамедалями «За відвагу», медаллю «За оборонуКиєва».
      У 1945 р. О. Гончардемобілізувався з армії, оселився у старшої сестри в Дніпропетровську. ЗакінчивДніпропетровський університет у 1946р., працював асистентом кафедри українськоїлітератури цього університету, переїхав до Києва, вступив до аспірантури Інститутулітератури ім. Т. Г. Шевченка АН України, почав професійну літературну діяльність,вжурналі «Україна» надрукував романтичне оповідання «МодриКамень».
      Протягом 1946—1947 pp. О. Гончарнаписав романи «Альпи», «Голубий Дунай» (Державна (Сталінська) премія СРСР,1948р.), «Злата Прага» (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1949р.), які склалитрилогію «Прапороносці», уперше опубліковану в журналі«Вітчизна».
      У 1947—1959 pp. вийшли йогоповість «Земля гуде», збірки оповідань «Новели», «Весна за Моравою», «Південь»,«Чари-комиші», «Маша з Верховини» та ін., повісті «Микита Братусь» (1951), «Щобсвітився вогник», романи-дилогія «Таврія» (1952), «Перекоп» (1957), книги нарисів«Зустрічі з друзями» (1950, про Чехословаччину), «Китай зблизька»(1951).
      У 1959—1971 pp. Олесь Гончар єголовою правління Спілки письменників України, у 1959—1986 pp. — секретаремправління Спілки письменників СРСР; депутатом Верховної Ради СРСР таУРСР.
      Роман «Людина і зброя» (1960 р.)отримав Державну премію УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1962року.
      У1961 р. вийшла книга нарисів«Японські етюди», у 1963 р. — роман у новелах «Тронка» (Ленінська премія,1964р.).
      У 1966р. на V з'їзді письменниківУкраїни Олесь Гончар виступив з доповіддю «Думаймо провелике».
      У 1968 р. був опублікований роман«Собор».
      Протягом 1970—1976 pp. письменникстворив твори: роман «Циклон» (1970), збірник статей «Про наше письменство»(1972), повість «Бригантина» (1973), роман «Берег любові»(1976).
      У 1973 р. він очолив Українськийреспубліканський комітет Захисту миру, став членом Всесвітньої РадиМиру.
      У 1978 р. Олеся Гончара обраноакадеміком АН УРСР, присуджено звання Героя Соціалістичної праці. Роман Гончара«Твоя зоря» (1980р.) отримав Державну премію 1982р., вийшов збірник статей«Письменницькі роздуми» (1980). У 1986 р. опубліковані повість «Далекі вогнища»,новели «Корида», «Чорний яр», «Двоє вночі», повість «Спогад про океан». ОлесьГончар у 1990р. вийшов з КПРС (вступив 1946р.). У 1991 р. опубліковано збірникстатей «Чим живемо. На шляхах до українського Відродження». У 1992 р. ОлесюГончару присвоєно почесний ступінь доктора Альбертського університету (Канада). У1993 р. Міжнародний біографічний центр у Кембріджі (Англія) визнав Олеся Гончара«Всесвітнім інтелектуалом 1992— 1993поків».
      Олесь Гончар помер 14 липня1995р., похований у Києві на Байковомукладовищі.
      Визнання прийшло до ОлесяГончара з першим твором. Вчорашній фронтовик, за плечима нема й тридцяти,опубліковано лише початок трилогії «Прапороносці» — і раптом критика заговорилапро нього як про зрілого художника. Державні премії за романи «Прапороносці»,«Людина і зброя», «Тронка» і загальне визнання, здавалось би, мали гарантуватиписьменнику недоторканність і цілковите благополуччя в житті й творчості. Але колиз'явився його роман «Собор», від того «офіційного» благополуччя не залишилося йсліду: письменника було піддано вульгарній критиці, організовано проти ньогокампанію ідеологічного шельмування, а сам роман — вилучено з літературного процесуна двадцять років. У 1966 році, працюючи над «Собором», О. Гончар виступив на Vз'їзді письменників України з доповіддю «Думаймо про велике», в якій порушивбагато болючих тем: збереження історичної пам'яті, незадовільний стан вивченняукраїнської мови в Україні, проблеми освіти й тогочасного розвитку українськогомистецтва, необхідність дбайливого ставлення до природи, загроза екологічнихкатастроф, повернення із забуття творів П. Куліша, В. Винниченка, Б.-І. Антонича.Тепер нас дивує, що ж у цьому виступі було «крамольного». Проте в країні«процвітаючого соціалізму» насправді треба було мати неабияку громадянськумужність, щоб говорити про якісь проблеми. У 1964 р. помінялось вище партійнекерівництво держави: Хрущова замінив Брежнєв, «свобода» для українських митцівзакінчилась, почались масові арешти інакомислячих (тобто усіх, хто не прославляв,а «очорнював» радянську дійсність, був, за визначенням владних структур,«ідеологічним диверсантом» або ще гірше — «буржуазним націоналістом»). Це буличаси, коли вдома говорили одне, а серед людей — інше; шпигунство, доноси,конформізм, почесті й залякування — неповний перелік того, що потім назвуть«застійними явищами» і що особливо буде процвітати в 70—80роках.
      У 1986р. в інтерв'ю журналу«Радуга» Гончар так пояснив виникнення задуму свого роману: «Хотілося сказатислово на захист того, шо було виплекане творчим генієм народу. Було бажання такожсказати про такі негативні явища, як пустодзвонство, кар'єризм, нехтуваннянародною мораллю». «Собор» дратував партійну верхівку тим, що це бувгостропроблемний твір, перейнятий аналітичним критичним пафосом, спрямованим протисерйозних суспільних вад і, нарешті, тим, що це був роман з виразно відчутниминаціонально-патріотичними мотивами (це було найбільшою крамолою для охоронцівімперії).
      Для Олеся Гончара 1968 рік бувювілейним: 3-го квітня йому виповнювалось 50. У січні в журналі «Вітчизна» впершеопубліковано «Собор», у лютому він з'явився у видавництві «Дніпро» в серії «Романий повісті», а от третє, вже книжкове видання,— у «Радянському письменнику» —спіткала сумна доля: із запланованих 115 тисяч видруковано лише 25, тираж був«арештований» у Львові й до читачів майже не дійшов. Чи міг письменникпередбачити, яка сумна доля спіткає його книгу? Перші відгуки на роман булипозитивні: М. Малиновська, Л. Новиченко, С. Шаховський високо оцінили новий твірОлеся Гончара, відзначаючи його велике інтелектуальне наповнення, пошуковий,дискусійний план, гостропроблемність і полемічність. Листа надіслав Гончарові йГригір Тютюнник: «Щойно прочитав «Собор». Орлиний, соколиний роман Ви написали,роман-набат! О, як засичить ота наша ретроградна гидь, упізнавши сама себе; якеневдоволення Вами висловлять і, звичайно ж, вишепчуть на вушко начальствуображені, старі й новітні (уже наплодилися!) екстремістські жеребчики, що граютьсяу вождиків, позаяк дозволено і навіть «поощряється»; як незручно почуватимуть себе«обдаровані хлопчики», що шукають собі зручненького, з грошиками, затишку вукраїнській літературі і посміхаються при слові «громадянин» так, ніби все насвіті збагнули, Знайшли йому ціну, ніби кажуть тими посмішками: «святанаївність»... їх шкода. То, може, хоч ви скажете «Собором»: не туди, отроки, осьвам знамено!» Як ми знаємо, Григір Тютюнник мав рацію: після позитивних відгуків упресі впродовж січня-березня 1968 для Олеся Гончара і його твору настала чорнасмуга. У квітні почалася планомірна кампанія публічного шельмування «Собору». Упресі з'явилися організовані відгуки «анонімних читачів», які роман рішучезасуджували, навіть не гортаючи його сторінок. Тих, хто позитивно оцінював роман,чекали утиски, звільнення з роботи, залякування. Сумну роль у цій кампанії зігравперший секретар Дніпропетровського обкому партії О. Ватченко (друг Брежнєва), якийз подачі своїх підлеглих впізнав себе в образі Володьки Лободи, адже він також«здав» свого батька до будинку для перестарілих. До того ж собор, описаний уромані, був дуже схожий на Ново-московський храм у Дніпропетровську. Обуреннювисокого чиновника не було меж, і Ватченко,, заручившись підтримкою «зверху»,почав діяти. У Києві на Пленумі ЦК КПУ Ватченко звинуватив автора роману в тому,що він «очорнив» радянську дійсність, спрямував зміст «Собору» «проти людейпраці», по-наклепницькому показав «духовні риси» трудівників, отже, загалом роман«ідейно порочний, шкідливий, пасквільний». Цькування розпочалося... На підтримкуОлеся Гончара в «Литературной
      газете» М.Бажан опублікував статтю «У повній силі росту», в якій назвав «Собор» великимуспіхом прозаїка, значним, глибоким, багатоплановим твором: «Його герої — вбільшості своїй хороші, добрі, чесні — живуть зовсім не в якійсь вигаданій,декоративній ідилічності, не в атмосфері постійно накачуваного, наче вода насосом,оптимізму, а в тій складності людського життя наших днів, яка примушує звучати всюклавіатуру почуттів не лише на мажорний лад...». Проте механізм розправи з ОлесемГончарем і його романом було запущено, і згодом з'являються «розгромні» статтіакадеміка Шамоти, Федя і їм подібних. Це привернуло ще більшої уваги до опальноїкниги, тисячі читачів надсилали Гончарові листи підтримки. Тоді влада вдалася дозамовчування: твір було офіційно заборонено, вилучено з бібліотек та книгарень, недопущено запланованого російського перекладу для всесоюзного читача. Тільки через20 довгих літ повернувся «Собор» в літературний обіг. 1987 року його булоперекладено російською мовою, а згодом вийшли нові видання й українською. Так цей«багатостраждальний» твір увійшов у літературний процес 60-х і 80-хроків.
      Візитною карткою кожноголітературного твору є його назва. З одного боку, наскрізний образ роману — собор —напівзруй-нована пам'ятка козацької архітектури XVIII ст., з іншого, собор— символісторичної пам'яті народу, духовності, краси, гармонії, зв'язку поколінь, критерійгідності людського життя, символ самої України, яка у риштованні обіцянокщасливого майбутнього, розтерзана, спустошена, обплутанадротами.
      У «Соборі» можна назвати кількаобразних явищ, що виростають до рівня символу: козацький собор, урочище Скарбне,монумент Титану тощо. Але, найбільш вражаючим серед них (і най-дратівливішим дляофіційної влади) виявився «лободизм». Похідний від персонажа твору ВолодькиЛободи, він бив у саму -точку існуючого режиму, бо поєднував властиві йомуслужбовий кар'єризм, владолюбство, цинізм, посягання на людську свободу й багатоінших суспільних аморальностей. Та небезпечний Лобода передовсім своїм«батькопродавством», яке є його визначальною якістю. Створена за аналогією з«христопродавством», ця образна характеристика сприймалася і в контексті з такимиявищами, як денаціоналізація, потурнацтво, національний нігілізм тощо, набувала вромані історичної глибини.
      Олесь Гончарвклав в уста своїх героїв (Миколи Баглая, його старшого брата Івана, РомціОрлянченка, Геннадія та інших) роздуми про смисл буття; а в образі Володьки Лободивикрив соціально-узагальнений тип кар'єриста, людини без пам'яті, без совісті,показав радянську дійсність без прикрас і гасел;порушив
      проблеми екології (М. Баглайрозробляв фільтри для димових труб, Ізот Лобода оберігав Скарбне); вгуманістично-творчому ключі осмислив проблему пам'яті, історії рідного народу,гармонії між людиною і природою в епоху НТР; його турбували джерела національногонігілізму, споживацтва, злочинної байдужості, «культ підсмаженого поросяти зхроном», руйнування моральних цінностей, оказбнення духовного життя людини, доляжінки-тру-дівниці (Єлька Чечіль і її мати, Вірунька Баглай, Шпачиха), турботадітей про старих батьків та інші проблеми, які окреслювались пунктирно (наприклад,питання про чистоту рідної мови — лист безграмотного хлопця з армії до ?льки абовідсутність паспортів для селян з позиції сьогодення — як викриття «сільськогорабства» в тодішньому СРСР).
      Такерозмаїття філософських, моральних, етичних, історичних, соціальних, екологічнихмотивів засвідчило поліфонічність твору. Можна також говорити проемоційно-настроєве багатоголосся роману (ліризм, мажорність, мінорність, гумор,іронія тощо) як визначальну рису неповторного авторського стилю. «Собор» зажанровими ознаками дослідники називають проблемно-філософським романом, бо авторне просто аналізує абстрактні морально-етичні категорії. Його передусім хвилюютьпроблеми духовності сучасників, пошуки ними сенсу буття, питання про історичнупам'ять і наступність поколінь, джерела національного нігілізму, споживацтва,злочинної байдужості в ставленні до національних святинь іприроди.
      Роман складається з 26 розділів,двох вставних новел «Чорне вогнище», «Бхілайське вогнище». Основне місце дії —робітниче селище (передмістя) Зачіплянка над Дніпром. Центральною віссю роману єсобор, навколо якого розгортаються основні події і який займає певне місце у долікожного з героїв. Час основної дії автор окреслює вказівкою — це 1963 рік, проте єв романі й ретроспекції (повернення часу назад) — у часи Великої Вітчизняної війни(2-й розділ, народження Миколи Баглая, спогади про війну у 6-му розділі), у періодгромадянської війни («Чорне вогнище»), у козацьке минуле XVIII ст. (історіястворення собору); хронологічні межі твору розширює й передісторія Єльки (ОлениЧечіль).
      Динаміка розгортання сюжету не ?надто швидкою: події розгортаються повільно, нема інтригуючих поворотів, авторзосереджений на розкритті внутрішнього світу героїв, осмислення ними минулого,сучасного, майбутнього. У кожного з персонажів роману своє розуміння смислу буття.У Миколи Баглая нічний собор викликає думки про людське призначення на землі: «Іпісля тебе прийдуть, житимуть на цій Зачіплянці люди іншого складу, іншихпрофесій, кібернетики які-небудь, астронавти... Ким ти будеш для них? З якимпочуттям тебе спом'януть? Кажуть, що інстинкт смерті є нібито визначальним в життілюдини. Ніби все диктує страх перед невідомістю, перед тайною зникнення... Та читак це? Чи не більше мусить лякати живучого те, що проіснувати він може безцільно,пройти дорогу життя людиною-авоською, відцвісти свої веснипустоцвітом?
      Не одне покоління молодихукраїнців училося за цією емоційно наснаженою книгою, як треба любити рідну землю.Тому можна не сумніватися: у новій історії України талановите слово Олеся Гончара,його громадська діяльність, чесна й мужня письменницька позиція знайдуть найвищепошанування.
      У 2005 р. Президент Україниприсвоїв Олесю Гончару звання Герой України(посмертно).
      ОСНОВНІТВОРИ:
      Романи «Прапороносці», «Тронка»,«Собор», «Людина і зброя», «Циклон», «Твоя зоря».

ДОДАТКОВАЛІТЕРАТУРА:
      1. Усе для школи: Українськалітература: програмні тексти, ілюстрації, пояснення, завдання, тести: 11 кл. —К.,Львів, 2001.
      2. Сверстюк Є. Собор уриштованні.// Дивослово.—1998.— № 5.
      3.Гуменний М. Олесь Гончар: Книга для вчителя.—К., 1991.
      4. Наєнко М. раса вірності.—К., 1981

Комментарии к биографии Гончар Олесь

оставить комментарий